УКРАЇНСЬКІ ДОБРОВОЛЬЦІ В ЧЕЧНІ. Kavkaz.ua I ВДОМА

Андрій Миронюк

kavkaz.ua

ВДОМА

1

Досить. Світ дістав. Я більше не можу. Мені все набридло. Брехня, постійна робота, за яку не платять, чиясь любов чи нелюбов. Мої нерви не витримують цього. Постійно зриваюся. Почав бухати. По-серйозному. Спро­ба жити нормальним, у розумінні батьків, життям завер­шилася провалом. Не для мене воно. Я вже другий рік жи­ву спогадами. Згадую, як останній раз тікав. Ледь ноги виніс, але то було життя. А це? Гнилизна. Як набридло. І дивно. Там хотілося додому. Вдома - хочеться туди.

Чекаю, коли мене викличуть. Чекаю уже котрий місяць. Чого вони чекають? Я вже досить відпочив від останньої справи. Переводжу себе. Невже про мене забу­ли? "Та кому ти потрібен? Використали й кинули", -дістає внутрішній голос. Важко почуватися використа­ним. Невже й справді так. Не може бути."А чому?" -внутрішній голос невблаганний. Чорт...

Постійно чекаю. Чекаю якогось маяка від них, а во­ни не маякують. Не можу більше. Постійно розпитую дружину й батьків, чи не дзвонив мені хто, і, почувши негативну відповідь, знову йду в нікуди.

Комбате, я втомився, забери мене звідси! Я згоден їха­ти куди завгодно. Хоч на Північний полюс, хоч на Берег Слонової Кістки. Маякни. Я прошу тебе. Пропаду ж тут.

Коли надії вже пропали, він маякнув. Як завжди, із сюрпризом.

2

Чергова сварка. Взагалі, не люблю бити жінок, але цього разу зірвався. Якось прочитав в однієї розумної людини: "Коли запитують про моє ставлення до чо­ловіків, що вдарили жінку, мені хочеться послати співрозмовника до тих жінок, щоб кожен довідався, як думати про самого себе". Правильно. Вислів мені дуже сподобався. Але розмова не про це. Що їй ще треба? Хто вона взагалі така? Буде ще умови мені ставити. Терпіти цього не можу. Все одно буде так, як я сказав, або не бу­де взагалі. Постійно шукає привід посваритися, а про­жили ж – взагалі нічого. Піду пройдуся. Ех. Для таких, як я, шукати щастя у сім'ї – справа заздалегідь програна.

Виходжу на кухню. Вона плаче в кімнаті. Як будь-яка жінка – непогана акторка. Удару ж майже не було. Не подумайте, що я бузувір. Мене важко вивести з себе, і це не лише моя думка, так говорять усі, хто хоч раз зі мною зустрічався. А їй це вдається майже постійно. Сиджу, ку­рю. Ні. Так я не заспокоюсь. Треба піти провітритися. На­кидаю куртку й виходжу в передпокій.

– Ти куди?

Нормальна біда? Наче їй це цікаво. Але на запитання треба відповідати.

– Поки не знаю. Піду провітрюся.

– На вулиці холодно. Одягнися.

Щось не зовсім зрозуміло. Після слів: "Навіщо ти мені потрібен?" і "Чому я взагалі за тебе вийшла?". Це щось нове, але не вір жіночим словам. Вони, як прави­ло, нещирі.

– Нічого. Зліший буду.

– Куди вже зліший.

– Та пішла ти...

Виходжу на майданчик. Хотів сьогодні побути вдома. Ну його. Відчуваю, настав час розлучатися. Користі від цього шлюбу нуль. Та й чого можна було че­кати. Куди піти? У шинок, куди ж іще. Там вирішу­ються всі проблеми. Чорт мене второпав одружитися. Гаразд. Це теж потрібно пройти. Аби зрозуміти, що нічого хорошого в цьому немає. Говорили ж мені. Не вірив. Тепер буду знати.

Повільно спускаюся сходами. У шинок, це зрозуміло, але в який? Зараз вони на кожному розі стоять. Напевно, піду в "Івась", там хоч когось із друзів зустріти можна. На третьому поверсі почулися кроки. Цікаво. Ступати намагаюся все тихіше. Прокинувся давно забутий інстинкт.

Володя. Я його не бачив сто років. Що він тут робить? Треба довідатися. Немає нічого простішого, запитаю:

– Володя?! Привіт.

Він на мить отетерів, але швидко отямився.

– Привіт.

– Ти що тут робиш?

Тебе шукаю.

Тут уже отетерів я. Якесь дивне передчуття прослизнуло в мозку.

– Я живу поверхом вище.

– Переплутав.

Володя подивився мені в очі, наче хотів щось запитати.

– Поговорити треба.

3

Поговорити, звичайно, треба. Я йому багато чого хотів сказати. Але гаразд. Образи забуто. Вони не варті витраченого часу. Якщо йому є що сказати, то хай говорить.

– Вов, тільки ти вибач, у квартиру запросити не можу. Сам відтіля пішов.

– Що, назавжди?

– Поки ні, але, напевно, за цим діло не стане.

– Добре. Це твої проблеми. Куди підемо?

– Я думав у "Івась".

– Можна й туди.

Від мене це недалеко. Йдемо мовчки. Він обмірковує, що мені сказати. Я цілком занурений у свою проблему. Хоча це і не проблема. Розлучуся – і все. Заходимо все­редину. Після звільнення і до одруження я був тут частим гостем. Золотий час. Замовляю два пива й ще сто грамів собі, щоб заспокоїтися. Саме те, що треба. У барі народу небагато, тому замовлення принесли швидко. Сотку махнув одразу. Трохи заспокоївся.

– То що за справа?

Володя довго не наважувався. Він то дивився на мене, то кудись убік, то жадібно ковтав пиво. Невже так важко сказати? Бачу, справа серйозна. Але я залізно з бандитизмом зав'язав, тож тепер і не проси.

– Ти як щодо поїздки?

– Куди?

– Туди.

– А країна?

Він назвав. Господи. І це треба було так довго зважуватися. Ні. Він точно не психолог. Я чекаю цього вже цілу вічність, а він ще й соромиться. Так! Так! Звичайно! І завжди так! Я майже злетів. Уже парив над цим світом, і він мені не указ. Я роблю, що хочу, коли хочу і де хочу.

– Ти чому так довго наважувався?

– Ну, не знаю. Ти щойно одружився.

– Припини. Це не проблема. Коли про щось згодом і пошкодую, то в цьому винен буду тільки я.

– Не розумію тебе.

Мене багато хто не розуміє. Це не привід засмучуватись.

– А що - привід?

– Не знаю.

Володя пішов. Настрій мій значно поліпшився. Я знову потраплю туди. Туди, де моє місце. Я не знайшов себе в мирному житті. А там усе по-іншому. Там смерть, біль, страждання, ризик і все, що потрібно нормальній, сучасній людині. Там звичайна чоловіча дружба. Там усе, чого хоче моя душа. Таке повідомлення – привід для свята. Гроші є. Біс із ним, не потраплять вони в мою напіврозвалену сім'ю. Та й не варто їх туди нести. Нап'юся за старою звичкою.

Так і зробив.

Маю намір поступово викласти весь kavkaz.ua

Продовження>>>