СЕРПАНТИН
1
Туман. На відстані п'яти-шести кроків нічого не видно. Підошвами черевиків починаю відчувати початок підйому. "Знову", – мелькає в голові, але відразу перемикається на щось інше. Напружуючи до болю очі, намагаюся хоч що-небудь розгледіти крізь щільну завісу.
Нічого. Вуха, як локатори, крутяться в усі боки, намагаючись почути те, що не повинно тут звучати. Тиша. Не вірю я цій тиші, вона завжди готує якусь неприємність. Нехай це звучить до болю банально, але це правда. Підйом стає крутішим. Тридцять п'ять градусів, не менше. З острахом помічаю, що м'язи ніг починають тремтіти, як у загнаного коня. Треба відпочити. "Теж мені, рейнджер", – начебто хтось усередині мене насміхається. Та рано ще. Сто метрів, як відпочивали. Туман густішає. Цікаво, яка висота. Дивно, я вже починаю плутатися у висотах. Ще трохи. Ноги, немов зроблені з дерева. Кожен крок потребує серйозних зусиль. Незважаючи на досить-таки відчутний холод, увесь спітнів. Що це? Холодний піт сягає самого серця. Губи шепочуть, ніби звертаючись до когось, але якось беззвучно:
– Напрямок – друга година, підозрілий шерех.
Це було останнє, що контролював мозок, далі все пішло на автоматі. Права рука автоматично піднялася, подаючи сигнал: "Увага. Небезпека". Повільно опускаюся на одне коліно. Біль, холод, страх, втома – вже десь там, унизу, на початку серпантину. Переводжу погляд на напарника. Легкий кивок. Він усе зрозумів. Можна звернути, обійти, зачаїтися, але куди і де?
Чи знайомий вам азарт полювання на найлютішу й найкровожерливішу у світі істоту? Руки тремтять. Ні, це не страх. Швидше це голос азарту. Тихо, майже беззвучно відстебнув ремені, рацію і РД. Вони будуть чекати своєї години тут, на стежці. Тремтіння зникло, думки відійшли вбік. Лише холодний розрахунок. Поспішні рішення приводять тільки в гості до Всевишнього. Повільно відкручуємо компенсатор і накручуємо глушник, ПББС, якщо хочете. У магазині тридцять і один у стволі. Це трохи забагато і трохи замало. Тихенько перемикаю на одиничний вогонь. Хвилинна перевірка спорядження. Все на місці. Погляд на напарника. Він киває: "Вдалого полювання". І я зник у тумані.
Слух зафіксував напрямок. Кожна клітина організму намагається щось вловити, м'язи напружилися і стали як канати, нерви – натягнуті струни. Стопи крізь товсті підошви черевиків вловлюють будь-які зміни в рельєфі. Низько пригнувшись до землі, рухаюся в напрямку цілі.
Намагаюся ще раз вловити цей звук. Є! Це він! Трохи відхилився. Напрямок – одинадцять годин. М'яко лягаю на мокре торішнє листя. Рухи треновані. "Тільки не поспішай". Плавно підіймаюсь на носочках ніг і пальцях рук, переношу центр ваги на три точки. Після чого так само плавно, щоб не зачепити листя, переношу ногу, потім руку і так далі. Довго й стомливо. Здається, проходить вічність. Знову цей шерех, а потім...
Так. Цей звук я не переплутаю ні з яким іншим. Його не переплутає ніхто, хто хоч трохи розбирається в зброї. Це клацання, досить-таки тихе. Хтось обережно зняв із запобіжника зброю. Якби я був трохи далі й не прислухався, то не почув би нічого. Подумки вимірюю відстань. На слух, метрів сім-вісім. Витягаю компас. Мозок запрацював із потроєною енергією. П'ятнадцять метрів – північний схід, п'ятнадцять метрів – північний захід і п'ятнадцять метрів – південний захід. Тоді я в них у тилу. За умови, що вони зараз до мене обличчям. А якщо спиною? Фланг! І я пішов. Нещасні двадцять метрів, а як важко вони далися. Ну от, вихідна позиція. З подвоєною обережністю, переборюючи тремтіння, тепер уже від перенапруги та холоду, рухаюся далі. Туман все такий же густий. Невідомо кому він на руку. Ще трохи. От він! Так, спокійно. Чоловік лежав на боці й дивився у протилежний бік, показуючи комусь знаки рукою. Обережно навів на нього автомат. Дистанція -шість кроків. Промахнутися неможливо. Плавно сполучаю приціл з мушкою. Глибокий вдих, видих, вдих... Клацнув затвор. У такій тиші це було як грім. Він смикнувся й затих. Шум кроків. Я підхопився. Не знаю чому і навіщо я це зробив, але зробив. Мені завжди щастило. Пощастило й зараз. Другий вискочив ліворуч і теж схопив кулю. Третій був розумнішим. Він тупо відкрив вогонь у бік небезпеки, але я вже знову був на землі. Три постріли один за одним, і автоматник затих. Я не бачив його, я бачив спалахи з його автомата. Він же не бачив взагалі нічого.
2
Туман розсіюється. Сіли батареї, і рація не працює. Знову рухаємося невідомо куди. Потрібно наздогнати своїх. Перший час після засідки йшли швидко, не відчуваючи втоми. Потім стало знову важко. Адреналін припинив грати в крові. Ближче до обіду пішов дощ. За лічені хвилини змокли до нитки. І без того важка ноша стала ще важчою. Відпочивали стоячи. Про те, щоб кинути спорядження та щойно здобуті трофеї, не могло бути й мови.
Струмок. Набравши у фляги води, я ще раз вирішив спробувати рацію. Напарник почав звірятися з картою. Приєднавши блок живлення, перевірив щупом заряд. Двадцять відсотків. Дива не сталося.
Дощ підсилювався.
До мене підійшов напарник з картою.
– От ми. От вони.
– Три?
– Навпростець. Так десять.
– Добре.
І знову крок за кроком. По крутому схилу. До вечора з потрібних п'яти пройшли тільки три. Ночували під сосною у спальних мішках, намотавши ремінь автомата на руку. Вранці прокинулися від моторошного холоду.
Дощ продовжувався всю ніч. Спальні мішки намокли, відповідно, намокли закупорені в них тіла. Перекусивши двома шоколадними батончиками, рушили далі. Схил був уже не такий великий. Ми вийшли на хребет. Напарник почав здавати. Став частіше зупинятися. Мене брала злість.
– Більше не можу.
Він упав на сніг. Вигляд у нього був паршивий. Мабуть, температурить. Перевірив. Точно. Зрозуміло, чому він так здає.
– Відпочиваємо.
Скинув спорядження. Діставши чай і кухоль, заварюю чифір. Може, це допоможе. У крайньому разі є ще один засіб. Він точно допоможе. П'ємо чифір, палимо. Повністю порушуємо маскування, але слабка людина в бажаннях своїх. Я трохи зігрівся, але товаришеві моєму це не допомогло.
– Закочуй рукав.
Я розмотую джгут із приклада. Він усе зрозумів. Вколов по кубику йому й собі. Хлопцю стало помітно легше. Недовгі збори. Йдемо. Ішли набагато швидше й до ночі були вже на базі. Після тижня блуканини горами та ночівель без багаття, вогонь був тим, що нагадує цивілізацію, а за чашку кави я ще два дні тому відірвав би голову кожному.
ВЕРХНЯ БАЗА
Дощ ішов уже третю добу. Майже не припиняючись. Зроблені з липника "чуми" хоча й були покриті китайськими плащ-наметами, не рятували. Адже ті протікали. Як завжди, на кістках інших хтось заробляв. Наше екіпірування тут було недоречним. Одне те, що спальні мішки були призначені для пустелі, говорило саме за себе.
Ранок. Верхня база. Тисяча вісімсот вісімдесят три метри над рівнем моря. Трохи вище починається альпійська зона. Відтіля можна чекати всього.
– Сете! Сете!
Хтось штовхає мене в плече. Спати під дощем, звичайно, неприємно, але, заснувши, про це не думаєш. З великим зусиллям розплющую очі й повертаюся до дійсності. Боже, як холодно! З даху "чуму" на мій спаль-ник тонким струмком ллється вода. Дерев'яною рукою
довго намагаюся розстебнути блискавку спального мішка. Тіло не моє. Все! Нарешті! Виливаю воду з черевиків, намагаюся натягнути їх на ноги.
– Чуєш, Туре? Котра година?
– Три п'ятдесят вісім.
У нього годинник іде завжди точно. Секунда в секунду згідно зі столицею цієї бананово-баобабової республіки. Чорт! Я вилаявся вголос. Замерзлий мозок схильний до гальмування. Він, по-моєму, ще не заводився. Собача вахта. З чотирьох до шести. Як завжди. Адже кому, як не Сету, стояти. Зняв автомат із запобіжника й поклав патрон у патронник. Звичайно перед сном я його завжди розряджаю. Тур освітив ліхтариком наш "чум". Вибрав відносно сухе місце й почав розкладатися. Я позіхнув.
– Дощ хоч припинявся?
– Ні, але добряче стих.
– Гаразд. Добраніч.
– Хороший жарт.
Зробивши петлю по периметру, підходжу до багаття. Спати вже не хочеться. Підкинув дров, повісив свій спальник сохнути й запалив. Це, звичайно, заборонено, але в таких умовах не хочеться собі відмовляти ні в чому. Після тижня подібного "відпочинку" не думаєш, що коли тобі хтось відкрутить голову, то буде гірше. Каптур плащ-намету прикриває цигарку від дощу, я ж долонями зробив невеликий дашок, прикриваючи вогник. Ні тобі тяги, ні насолоди. Перекурив. Оце життя. Романтика. Спроби про що-небудь думати ні до чого не приводять. Думки відволікають бійця від несення вар-тової служби. Кидаю бичок у вогонь і відходжу від світла багаття. У ніч. Під дощ. Пройшов метрів десять, ліг. Застромивши автомат ріжком у мокру м'яку землю, поклав голову на приклад. Прислухався. Чутно тільки шум дощу. Такий тихий, монотонний шум. Він завжди відволікає і тягне на сон. Дивно, але це мені подобається. "Поки що, - зауважує щось єхидно-глузливе усередині мене. – Подивимося, як тобі сподобається, коли цей плащ-намет почне протікати". Заткнись, а то, як завжди, все зіпсував. Дивлюся на годинник. Чотири тридцять дві. Ще півтори години. Все той же монотонний шум. Дивно. Скільки я вже тут, а додому не хочеться. Підіймаюсь. Знову обходжу периметр. Усе нормально. Палю біля багаття. Ні, додому зовсім не тягне. Хочеться назад, туди, за альпійку. Давно так по крові не гуляв адреналін. П'ять п'ятнадцять. Уже легше. Дощ, здається, трохи затих. Перевертаю спальник іншим боком до вогню. Починає світати, а світає тут швидко. Цікаво, котра година? Ого! Шість двадцять. Спати не хочеться. Добре, нехай Череп поспить. З полін змайстрував щось схоже на ослін. Присів. Палю біля багаття. Дощ, здається, закінчується. Ледве крапає. Знімаю плащ. Про щось хочеться згадати, але про що? Усе, що було раніше, не варте і декількох хвилин, проведених тут. Людина без минулого. Ого! Вкотре потягло на філософію. У казанку закипіла вода. Заварюю "купець". Сім нуль п'ять, час будити комбата. Все, ніч закінчилася. Ласкаво просимо у новий день, а що він нам готує? Подивимося.
0 коментарі:
Дописати коментар