Glück im Kampf

2011-02-25T18:09:00.000+02:00

Святкуєш?

2010-12-28T14:53:00.005+02:00

Чем ближе 9 мая...

2010-04-22T11:37:00.000+03:00

Андрей Громенко: В преддверии "дня победы"

Чем ближе 9 мая, тем выше поднимают головы те, кто еще недавно трусливо прятался по темным закоулкам.

Сегодня те, кто считает сталинские преступления – доблестью, а убийство украинцев – подвигом, готовятся праздновать «Победу» (и для них неважно, что этот день в большинстве стран – участниц антигитлеровской коалиции никто не отмечает). Они уже вывешивают на биллбордах портреты Сталина и собираются открывать памятник усатому палачу.

Они снова готовятся загаживать улицы наших городов грязными георгиевскими тряпками, а представители преступной Коммунистической Партии в Верховной Раде уже внесли законопроект, предполагающий празднование под красными флагами бывшего Советского Союза…

При этом, как обычно, со стороны гомосоветикусов раздается лай в отношении тех, кто боролся против советских преступлений. Нынешняя оккупационная власть всячески поддерживает антиукраинский шабаш, а ее представители на каждом углу «метят территорию» - то скандальным решением донецкого «суда» по поводу Героя Украины Степана Бандеры, то грязными фальсификациями депутата Колесниченко по поводу выдуманных «преступлений ОУН-УПА» (по степени наглости и цинизма данный субъект превзошел даже пропагандистов из советских спецслужб).

Грязи и желчи украинофобов тяжело что-либо противопоставить в открытую – многие масс-медиа давно принадлежат бизнесменам, лояльным к Партии Регионов, а некоторые уже давно превратились в классические «брехунци», культивирующие украинофобию и восхваляющие преступный советский режим. Недавно гауляйтеры новой власти – Арфуш с Бенкендорфом – добрались и до Первого Национального канала, завершив оккупацию украинского информпространства. Так что кампания по промывке мозгов украинцев и вкладыванию в эти мозги «общесоюзной истории» имени Табачника-Семиноженко обещает быть успешной:(

Что же остается нам, украинцам? Только поддерживать друг друга и рассказывать друг другу ПРАВДУ – правду, которую всеми силами пытается задушить оккупационный режим Януковича.

Когда вам предлагают праздновать «День Победы» Советского Союза –
ПОМНИТЕ:

1. «Великая Отечественная Война» - ложь, придуманная в СССР для того, чтобы не говорить о Второй Мировой. Которая началась для многих украинцев за 2 года до сорок первого…

2. Вторую Мировую Войну начали совместно Сталин и Гитлер, по предварительному сговору. Секретный протокол («пакт Молотова-Риббентропа») предполагал нападение СССР и нацистской Германии на мирные страны Европы и раздел сфер влияния. И этот план БЫЛ реализован.

3. Если бы не «золотой сентябрь» 39-го – НЕ БЫЛО БЫ 22 июня 1941! Разорвав Польшу вместе с Гитлером, Сталин сам пустил бесноватого фюрера к себе на границу.

4. Когда вам врут о «коллаборационизме» украинских националистов – ПОМНИТЕ: главным союзником Гитлера до 1941 года был Советский Союз! Нефть, зерно, марганцевая руда, хлопок и фосфаты, сотнями тысяч, а иногда и миллионами тонн СССР поставил нацистам с 1939 по 1941 год. В то же время успешно сотрудничали между собой НКВД и гестапо: http://dic.academic.ru/dic.nsf/ruwiki/684588

5. Апофеозом дружбы социалистических режимов Сталина и Гитлера стал совместный военный парад в Бресте под командованием Кривошеина и Гудериана. Вожди СССР на банкетах произносили тосты за здоровье «великого фюрера, которого любит немецкий народ». До нападения Германии СССР был ее лучшим другом и пособником нацизма в Европе.

6. Победа СССР над Германией – не просто уничтожение кровавого гитлеровского режима. Это еще и возвращение режима советского, на счету которого – также МИЛЛИОНЫ убитых, замученных, арестованных украинцев. Эта "победа" далась ужасной ценой - ни одна армия мира не несла в войнах таких потерь. Тоталитарный советский режим не берег своих солдат, бросая их в мясорубку войны без счета. Вспомните процент украинцев в Красной армии, чтобы понять, каких потерь стоила такая "победа"... Впору не праздновать, а траур объявлять.

7. СССР – это чудовищные политические репрессии, ГУЛАГ, «тройки», карательная психиатрия.

8. СССР – это страшное преступление Голодомора, уничтожившего свыше 3 миллионов украинцев.

9. СССР – это зверские репрессии против населения Западной Украины в 1939-41 годах, когда за 2 года население этих регионов уменьшилось на 10%, а огромное количество людей – украинцев, поляков, евреев и др. – лишилось всего своего имущества.

10. СССР – это подлое предательство сотен тысяч украинцев, земли которых Сталин отдал Польше, обрекая их на смерть или выселение, а также разграбление их имущества польскими колонистами. В то время как отряды УПА защищали своих земляков, Советский Союз присылал подкрепления польским оккупантам… «Операция Висла» - совместное преступление советских и польских коммунистов против украинского народа.

11. СССР – это послевоенные репрессии на Западной Украине, когда в борьбе с национально-освободительным движением уничтожались целые села, а число репрессированных достигло полумиллиона!
12. СССР – это вселенское зло, осужденное мировым сообществом. Парламентская Ассамблея ОБСЕ осудила преступления нацизма и сталинизма.

Украинцы, друзья! Не забывайте об этом.

Не празднуйте праздники оккупантов. Пусть этот день будет днем уважения к выжившим и памяти павших. Пусть в этот день будет проявлена забота о стариках-ветеранах… Но нельзя допускать помпезных парадов и победных речей под запятнанными грязью и кровью знаменами кровавого тирана Сталина – брата-близнеца Гитлера.

Помните о войне. И не дайте себя обмануть тем, кто хочет, чтобы эта война никогда не закончилась…

Кольорові раси та їх вплив на українські расові елементи

2009-11-06T20:01:00.012+02:00

Мову і правопис ориґіналу збережено.

Число 2136

“ЧАС” з дня 21. квітня 1936.

Сторона 3.

Кольорові раси та їх вплив на українські расові елементи

(З викладу д-ра Ростислава Єндика в Українськім Науковім Інституті)

Серед людських рас панує принцип двоякої боротьби: аґональної і континентальної. Напрямком першої є добір серед громади, а друга покривається з кольоніяльним завойовництвом.

Пімічується ступневий занепад Заходу з причини деякого частинного ослаблення біольогічної динаміки. Це ослаблення використовують колірові племена й організуються під расовим кличем – “бий білих”. Провід обіймає Японія і большевики. Загалом у часі 1800-1932 р. зросло число кольорової людности в 3,5 разів, число ж білої людности лише в 2,3 разів.

Причини жилавости японського народу лежать у їхньому довгому відокремленні та зударі релігійно-трансцендентальних постулятів до найбільшого розмножування родин при малих засобах виживлення.

Московщина від доісторичних часів представляє кінець клина палеоазійської раси, що її осередком є Сибір. Колишні старі руські роди і винародовлені чужинці здегенерувалися й загинули під топором революції. Тепер правлять Росією фінсько-монгольсько-туранські мішанці, які заливають теж Україну. Між ними переважають палеоазійські (25,8 відсот.), ляпоноідні (20,8 відс.) і арменоідні типи (13,3 відс), а лише 40 відс. припадав на середземноморців і нордийців.

Наступ на Україну йде з двох боків: творенням валу на румунсько-польській границі та відрубанням Донбасу і Підкавказзя надволжанським клином. Україна протиставляється московським задумам здоровим природнім расовим інстинктом та расовою відразою до расово чужих елементів, і в ньому саме відзеркалюеться боротьба двох рас за посідання України.

Одначе понад усякий сумнів мусить побідити раса відвічного українського туземного елементу, хоч остаточний вислід спинюється такими пляновими насильними большевицькими заходами, як напр. кольонізація, виселювання й мішані подружжя. *) В противному разі грозить Европі перемалювання на жовто коштом України, як східнього охоронного муру Европи й її культури і цивілізації.

Із заходу наступає на Езропу чорна небезпека у Франції, яка постійно посилюється передусім на полудні. Початок дала війна, докінчують спроваджувані чорні робітники. У Парижі нараховують вже по Айкштедту 200 000 мішанців. В новій французькій літературі виступають “чорні французи”.

Жиди представляють особливу породу з “фацієс юдаіка”, “анімус юдаікус” дарма, що складаються вони із европейських рас. Обі питоменности повстали в історичних схрещеннях рас і доборі. В Україні представляють жиди окупацію на верхівних місцях, у яких як московські аґенти займають кілька разів більше відсоткового стану серед українців. Чим скорше жиди зникнуть з України, тим краще для них самих і України.

-----

*) Це видно м. и. із статистики мішаних подруж на Україні, що в українців виносили у роках 1925, 1926 і 1927 лише 3,08 відс, 2,99 відс. і 3,36 відс. у мущин і 4,84 відс. 4,24 відс. і 4,56, відс. у жінок, коли анальогічні цифри у німців на Україні виносили 11 – 12 відс, у москалів 26 – 39 відс, а у поляків навіть 31– 42, 48 відсотків.

підготовка тексту: FrauSieg

постійна адреса статті:

http://aratam.blogspot.com/2009/11/normal-0-false-false-false.html

EVERLAST в Тернополі

2009-10-28T21:30:00.001+02:00

2009-10-22T01:31:00.002+03:00

ВРЯТУЙ ПОПА – КУПИ СВІЧКУ або МІСІОНЕРСЬКИЙ ПЛЯЖ В АЛУПЦІ

2009-08-14T14:55:00.004+03:00

Божий промисел
Як церкви борються за душі й грошові знаки

Васютин Василь Лаврик Андрій Буткевич Богдан
Український тиждень
Номер 33-34 (93-94) за 14.08.2009

Об'єднати різні конфесії важче, ніж відмовити великі корпорації від конкуренції між собою. Патріарх Російської православної церкви Кирило, котрий недавно відвідав свою українську паству, відмовився зустрітися з Патріархом Української православної церкви (Київського патріархату) Філаретом та представниками інших конфесій. У суто пасторську мету візиту наставника російських православних мало хто вірить, адже відбувся він перед самісіньким стартом виборів президента України, а відразу по поверненні до Білокам’яної Патріарх поспішив «поділитися враженнями» з керманичем РФ Дмітрієм Мєдвєдєвим. Водночас ніхто майже не говорить про економічне підґрунтя відвідин Кирилом України. Між тим саме тут живе найбільша паства Московського патріархату, а обіг коштів в українських приходах МП, за підрахунками експертів, сягає $500 млн на рік.

Церковна економіка

За оцінками Миколи Мітрохіна, директора московського Інституту вивчення релігії в країнах СНД і Балтії, річний оборот готівки в приходах і єпархіях церков Київського та Московського патріархатів – щонайменше $500 млн у кожній. Плюс ще $200 – 250 млн неконвертованих у готівку пожертвувань з боку приватних осіб і держави. На думку Ростислава Іщенка, віце-президента Центру корпоративних відносин, сумарний бюджет УПЦ МП і УПЦ КП сягає близько $20 млрд. Щодо римо-католицької та греко-католицької церков, то тут може йтися про сотні мільйонів доларів, у автокефалів – десятки мільйонів на рік.

Комерційну систему церков візантійської традиції становлять приходи (храми і монастирі), єпархіальні управління на рівні регіонів та комерційні підприємства, засновані за участю настоятелів. До системи тісно примикають численні благочинні та просвітницькі фонди. Найнижчий рівень церковної організації – храми і монастирі – фактично перебувають на самофінансуванні й мають чотири статті стабільного доходу. Перша – пожертвування прихожан, зроблені під час і після служби. Але вони мізерні. «Ті надходження, що потрапляють до кухлів храмів під час богослужінь, – це мінімум прибутків, які отримує церква, – запевнив Тиждень відомий релігіознавець, котрий просив зберегти його інкогніто. – Покійний (московський. – Ред.) Патріарх Олексій казав: того, що надходить у кухоль, ледве вистачає лише на утримання московських духовних шкіл. Тож церква змушена шукати інші джерела прибутку».

Три інші статті доходу храмів і монастирів – продаж свічок, що дає близько 60 – 70% бюджету приходів, ікон, книжок, прикрас та послуг (хрещення, відспівування, читання поминальних записок тощо). Високий відсоток сукупного доходу храму від продажу свічок пояснюється особливістю візантійського обряду. Свічки купує майже кожен, хто прийшов до храму, а низька їхня собівартість дає змогу при продажу отримувати 200 – 300% прибутку.

Дохід єпархій складається з церковного податку на приходи, доходу від діяльності єпархіального храму і доходу з єпархіального складу. Церковний податок на приходи встановлюється у розмірі 20 – 25% з обороту храму або монастиря. Але його зазвичай платять не всі храми. До того ж приходська звітність легко фальсифікується: на папері занижуються розцінки за «треби», а дохід із пожертв рядових прихожан взагалі часто не вказується. Деякі святі отці ставляться до торгівлі у храмах, як до звичайного бізнесу: купують продукцію за однією ціною, а відпускають за іншою – в результаті непогано заробляють. Священик містечкового храму за місяць може отримати близько $1 тис. Під час великого релігійного свята пожертви прихожан у такому приході можуть сягнути $4 тис.

Головним джерелом наповнення церковної скарбниці є великі меценати – мова йде як про багаті фізичні особи, так і про великі державні корпорації, що фінансують різноманітні церковні проекти. У Росії це, зокрема, Російські залізні дороги (РЖД) та Газпром. В Україні поміж найбільших меценатів – Укргазбанк, що належить депутатові від Партії регіонів Василеві Горбалю, та структури Андрія Деркача. До речі, вони навіть були делегатами Помісного собору РПЦ, на якому вибирали Патріарха.

Кесареве

Дехто з священників має власні магазини, кафе і бари. За незалежними оцінками, до 10% душпасторів вклали гроші в бізнес. «Я не раз мав справу зі священиками всіх конфесій, що займаються звичайним бізнесом, – каже Тарас Антошевський, директор Релігійно-інформаційної служби України. – Один із них навіть мав ріелтерську справу. Не бачу в цьому нічого крамольного. Якщо парафія не може дати священикові (фінансову – Ред.) можливість займатися лише душпастирською працею, то він цілком має право шукати собі заробіток на стороні». «Ієрархи всіх церков – досить заможні люди, – додає інший релігіознавець, який просив не називати його імені. – І все ж не треба плутати їхні власні прибутки з церковними. Майже всі церковні можновладці мають бізнес, але ж доходи від нього рідко потрапляють до церковного бюджету. Така ситуація є типовою для тотально корумпованої країни».

Частина церковної верхівки інтегрована у донедавна надприбутковий будівельний бізнес. Зокрема, Василь Столяр, який фігурує у податковій документації як головний бухгалтер Свято-Успенської Києво-Печерської лаври, за даними Тижня, є співзасновником ТОВ «Інститут православного храмобудування». Співвласник цієї фірми Леонід Шульженко контролює будівельну компанію «Побутрембуд».

В епіцентрі скандалу опинилася в червні Кримська єпархія УПЦ МП, після того як з’ясувалося, що вона передала фірмі «Світло» і торговому дому «Ярославль» у суборенду «для місіонерської діяльності» пляж в Алупці. Пікантності ситуації додало те, що ці комструктури контролює підозрюваний в отруєнні Віктора Ющенко екс-заступник голови СБУ Володимир Сацюк.

Особливою набожністю відзначився колишній генпрокурор Геннадій Васильєв. На початку 2000-х у Донецьку спалахнув скандал довкола ТОВ «Компанія «Свята Діва Марія», засновником якої він був. Підприємство, створене з благословення вже померлого митрополита Донецької єпархії Леонтія (Гудимова), мало сприяти у будівництві Покровського храму. Водночас воно взялося за облаштування ринку навколо церкви, залучивши близько $700 тис. у приватних інвесторів, переважно пов’язаних із правоохоронними органами. Ринок і храм звели, однак інвестори так і не побачили ні своїх грошей, ні дивідендів.

Співрозмовники Тижня відзначають тенденцію, коли представники церкви займаються конвертацією грошей та контрабандою товарів через свої рахунки і канали. Нещодавно в одному з приходів УАПЦ було зафіксовано випадок, коли як одяг для прочан завезли сумочки Prada. Потім, щоправда, настоятеля, який організував аферу, відлучили від церкви.

«Могутність усіх без винятку українських церков, починаючи від православних і закінчуючи греко-католиками, нині ґрунтується не на духовному подвигу священиків, а на вмінні вибивати у будь-якої влади привілеї, – стверджує Віктор Небоженко, президент соціологічної служби «Український барометр». – Саме вміння добре працювати на кордоні з митниками робить церкву дуже прибутковою організацією – від Санкт-Петербурга до Львова. Єпархії, що географічно межують з іншими країнами, є найбагатшими. Усі майже 20 років незалежності саме через церкви всіх мастей надходить нескінчений потік матеріальних цінностей, що не потрапляє в поле зору державних органів. Церква вибила собі великі податкові пільги, тож через релігійні організації йде все – від секонд-хенду до елітної парфумерії та алкоголю».

Бухгалтерія церков – значною мірою табу для державних контролюючих органів. Надходження і використання пожертв світська влада фактично не контролює, що породжує прості, але вельми ефективні конвертаційні схеми: за певний відсоток пожертва на храм повертається комерційній структурі у вигляді ніде не облікованої готівки. «Якщо вам потрібно перевести чималу суму грошей, наприклад, з-за кордону в Україну чи навпаки, ви можете сміливо йти до якоїсь євангелістської церкви, – зазначає Віктор Небоженко. – Ви можете бути впевненими, що гроші будуть у потрібний час у потрібному місці під виглядом пожертви на розвиток церкви».

Вибір пастви

Усі політичні сили, за винятком хіба що комуністів та інших апологетів матеріалізму, розглядають церкву як важіль для мобілізації віруючого електорату. «Звичайно, політичні партії підкуповують священиків у своїх електоральних цілях, – запевнив Тиждень один релігіознавець. – Широко відомі факти прямого підкупу священників УПЦ МП перед виборами 2004 року – тоді в багатьох єпархіях відкрито роздавали конверти з грошима. Першою ластівкою стали загравання з цервою Леоніда Кравчука ще перед виборами 1994-го. Потім був Леонід Кучма з його указом про остаточне передання всіх культових споруд церквам напередодні виборів 2002 року. Найсвіжіший приклад – зустріч Юлії Тимошенко 13 липня з членами Всеукраїнської ради церков та релігійних організацій, на якій кожній організації було обіцяно певні пільги та привілеї. Цей список можна продовжувати до безкінечності».

«Політичні партії та церква діють у досить тісному зв’язку, – стверджує Віктор Небоженко. – Свіжий приклад – як Віктор Янукович не відходив ні на крок від Патріарха Кирила. Цим він намагався трохи здешевити вартість підкупу церкви. Адже одна справа підкуповувати кожного конкретного дяка і зовсім інша – Патріарха».

«Прямий підкуп церковних ієрархів у передвиборчих і політичних цілях – досить звичайна річ, – констатує Тарас Антошевський. – Напередодні останніх виборів в одній із церков на Львівщині (УПЦ МП) за два тижні до голосування всім священикам приходили папірці з вказаними кандидатом та партією, за яких належить голосувати. І голосували, попри хороші особисті стосунки ієрархів з іншими кандидатами, щоправда, невгодними єпархії та центральному керівництву».

«Але слід розуміти, що в електоральному плані церква є безперспективною, – застерігає Андрій Мішин, директор Інституту стратегічної політики. – Адже, як свідчить практика, вона дуже любить брати і нічого не віддавати. Є багато прикладів, коли церковники обіцяли результат, брали чималенькі ресурси, але це ні до чого не приводило. Саме тому політики останні кілька років вже не намагаються мати якісь відносини з церквою у виборчому плані. Віруючі українці не схильні тепер довіряти свій вибір навіть священикам. Передусім це стосується прихожан православних конфесій, а також греко-католиків, які якщо й слухатимуть якогось церковника, то лише свого приходського священика».

«Треба визнати, що ефективність підкупу церкви невелика, – погоджується з ним Небоженко. – Зазвичай церковники – дуже горді й водночас необов’язкові люди, при цьому достатньо багаті, щоб бути розбірливими у виборі пропозицій».

«Пряма агітація через парафію, як показує приклад останніх виборів, не забезпечує вагомого результату, – додає Антошевський. – Понад те, до самого священика ставлення стає дуже поганим. Тож зараз зазвичай використовують елегантніші методи впливу на електорат: непряму агітацію через, наприклад, відзначення певних партій та кандидатів церковними орденами, визнання їх зразковими синами церкви тощо». Звісно, пасторське благословення не гарантує перемоги на виборах, але додає ваги в очах віруючого електорату.

ПОЧАЇВ. 5серпня 2009 року

2009-08-12T19:51:00.001+03:00

Джерело: ПОЧАЇВ

всі фото >>>

Презентація книги "Дивізія "Галичина" в Тернополі

2009-08-06T17:44:00.003+03:00

6 серпня 2009 року в Трнополі відбулася презентація книги „Дивізія „Галичина" в запитаннях та відповідях ветеранів".

більше фото:

Презентація книги "Дивізія "Галичина" в Тернополі

Дивізія «Галичина» у запитаннях та відповідях на Радіо Свобода

2009-07-29T15:52:00.002+03:00

Галина Терещук, Радіо Свобода, Львів

– «Дивізія «Галичина» у запитаннях та відповідях ветеранів», така книжечка вийшла у Львові. Кожен охочий міг поставити через інтернет запитання дивізійникам і троє колишніх вояків дивізії Ваффен-СС «Галичина» відповіли на них, щоб люди могли дізнатись правду про події Другої Світової війни. Чому молоді хлопці, яким було по 17-19 років йшли служити у воєнну дивізію, яка підпорядковувалась німецькій армії?
Понад 80 тисяч молодих і старших людей зголосились добровільно йти в ряди Дивізії. Вони усвідомлювали, що ніхто їм даром не дає зброї і не проводить вишкіл, але водночас вони розуміли, що настав час воювати за волю України, вони не мали бажання йти в Червону Армію.

Серед добровольців був і 17-річний Леонід Муха, народжений у Варшаві в родині петлюрівського еміґранта.
«Я пішов у дивізію по велінню свого серця. Я так був вихований у сім’ї в любові і повазі до свого народу, я не міг інакше. Бо знав, що треба Україні незалежність».

Дивізійник воював у Словаччині та Австрії, де й опинився в госпіталі. Як українець був переданий американцями радянській владі. 8 років Леонід Муха провів в ГУЛАГу. Після звільнення оселився з дружиною на Львівщині, де донині мешкає в Миколаєві. Леонід Муха міг еміґрувати до США чи Польщі, але ніколи не мав такого бажання.

«Мене американці пораненого передали, тому що я сказав, що я українець. Якби назвався поляком, то потрапив би в Польщу, де народився. Міг опинитись би в Америці, якби не сказав правду. Але я не міг так вчинити і приховувати, що є українцем».

Дивізія ніде не була засуджена

Три дивізійники – Леонід Муха, Богдан Маців і Роман Колісник (обоє мешкають у Канаді) відповідають на численні запитання користувачів інтернету. Зокрема, про непричетність дивізії «Галичина» до злочинів СС. Як факт вони наводять те, що ані в Словаччині, ані в Югославії, ані в Австрії Дивізія не була засуджена в жодних злочинах. Одразу після війни англійці та американці перевіряли усіх дивізійників, а Прем’єр-міністр Канади, де мешкало багато українських вояків, викликав для перевірки Комісію судді Жуль Дешена. Після двох років ретельного контролю, членам Дивізії не було висунуто обвинувачень у воєнних злочинах.

На запитання, як правильно називалась дивізія «Галичина» чи СС «Галичина», дивізійники пояснюють, що «СС» – це хибне сприйняття. Адже Дивізія належала до військових збройних сил, Ваффен СС, а не до елітарних чистокровних німецьких частин, що були пов’язані з каральними завданнями. Усі чужинецькі дивізії були підпорядковані військам Ваффен СС, наголошує Леонід Муха.

Назви чистокровних німецьких дивізій починались з СС, а чужинецькі - Ваффен СС. Загалом було створено 38 дивізій, з них 22- чистокровні німецькі і 16 чужинецькі.

Вибір бездержавного народу був непростий

Чимало запитань стосуються і озброєння вояків Дивізії, про архіви, ставлення до українців німецьких вояків.

Книга розрахована на громадян України, а не дивізійників, яких стає з кожним роком усе менше, зазначив упорядник Ярослав Сватко. Важливо пояснити, в яких непростих умовах жили люди, були бездержавним народом, і чому і як вони робили свій вибір і яку велику ціну заплатили у житті, коли їхню державу роздирали дві імперії. «Як можна називати Леоніда Муху колаборантом, людину, народжену в еміґрантській родині у Варшаві? Чому він мусив іти в Червону Армію, а не іншу?»

Книжечка «Дивізія «Галичина» у запитаннях і відповідях ветеранів» вийшла тиражем тисяча примірників. Її автори і упорядники сподіваються, що на прикладі долі трьох дивізійників чимало людей оцінять трагічне історичне минуле, відкриють для себе правду про події 65-річної давнини.

Довідка
14-а гренадерська Ваффен СС «Галичина» – підрозділ у складі військ Ваффен-СС Німеччини, який існував у 1943–1945 роках. У його складі були українці. З 19 квітня 1945 року підрозділ отримав нову назву – 1-а Українська Дивізія УНА.
У 1940 році, щоб компенсувати військові втрати військ СС було потрібно близько 18 тисяч рекрутів.
За угодою з вермахтом, СС могли отримувати тільки 2 % від загального числа німецьких новобранців, що складало близько 12 тисяч чоловік в рік. Тому вирішили створити чужинецькі частини. Першою була частина з фольксдойче в Чехословаччині, потім в країнах Бенілюксу і Скандинавських, 7-а гірська дивізія «Прінц Ойген» з фольксдойче Угорщини, Румунії і Югославії…

maidanua.org

2009-07-06T13:06:00.000+03:00

Lenta.ru:
ОБСЕ приравняла СССР к нацистской Германии

Парламентская ассамблея ОБСЕ в пятницу, 3 июля, приняла резолюцию, уравнивающую тяжесть преступлений, которые совершили "два мощных тоталитарных режима, нацистский и сталинский". Об этом сообщает AP. В той же резолюции день 23 августа, дату подписания пакта Молотова-Риббентропа, предложено сделать днем памяти жертв сталинизма и нацизма.

Резолюция, одна из восемнадцати в составе одобренной парламентариями "Вильнюсской декларации", прошла вопреки протестам со стороны России, которая обвинила авторов документа в фальсификации истории. По версии Москвы, ОБСЕ сознательно принижает роль советского народа в победе над фашистами.

Двумя днями ранее, 1 июля, текст резолюции, получившей название "Воссоединение разделенной Европы", был предложен комитетом ОБСЕ по демократии. Его авторы отмечают, что сталинский и гитлеровский режимы ответственны за геноцид и преступления против человечества, сообщал "Коммерсант" в четверг. Резолюция требует от России как участника ОБСЕ отказаться от демонстраций во славу советского прошлого.

Также ОБСЕ предложила странам-участницам отказаться от "структур и моделей поведения, нацеленных на то, чтобы приукрасить историю", сообщает "Коммерсант". 19 мая в России указом президента Дмитрия Медведева была создана комиссия по борьбе с фальсификацией истории. Незадолго до этого глава государства, говоря о борьбе с фашизмом, сказал: "Мы не должны закрывать глаза на страшную правду войны. И с другой стороны - мы никому не позволим подвергнуть сомнению подвиг нашего народа".

Договор о ненападении (также известный как пакт Молотова-Риббентропа) был подписан СССР и Германией в 1939 году. К этому документу прилагался секретный протокол, в котором две страны, по сути, делили между собой территорию Восточной Европы. Через несколько дней после подписания договора, 1 сентября, войска Германии вошли в Польшу. 17 сентября поход с целью установить контроль над восточной частью этой страны начала Красная Армия.

На начало сентября в Польше назначены мероприятия по случаю 70-летия начала Второй мировой войны. Посетить их намерен премьер-министр России Владимир Путин, сообщает "Коммерсант".

2009-06-21T23:51:00.005+03:00

то є Болівія

...а то Україна

фото:
tribusdechile.blogspot.com
www.kosivart.com
postcard_ua
www.ua-karpaty.com

Дивізія "Галичина" - в запитаннях і відповідях ветеранів. Озброєння дивізії "Галичина"

2009-05-31T21:02:00.003+03:00

Дійсно, вояки дивізії були одягнені, вишколені та озброєні згідно зі статутом вояків дивізій зброї СС, а це були якщо не зовсім, то напівелітні з’днання.

Кожний вояк отримував два костюми: робочий - дреліховий та вихідний – парадний, плащ, білизну, черевики з гамашами, шкарпети, сорочку з краваткою, пілотку, щолом, менажку, флягу, торністр, хлібак, саперну лопатку, коц, противогаз… Було це по різному. Хлопці що прийшли з першим та другим покликанням мали уніформу кращу - зелено-голубі вовняні костюми, я в третьому отримав темно-зелений з "кропиви". Харчування було як для кого, були ми з різних сімей – багатих і бідних, а раціон для усіх один. Були юнаки, виховані в багатих інтелігентних родинах, які не знали що таке голод чи негаразди, були інші - загартовані в сім'ях малозабезпечених, які завжди були півголодними. Та з голоду ніхто не помер і ми не знали, що таке голод, до останнього дня війни. Був випадок на фронті біпя Гляйхенбергу в Австрії, коли до нас, заблудившись, заїхала совєтська польова кухня з кашою та чорною кавою. Не пам’ятаю чи з нас хто цю кашу попробував.

В кожній сотні був бунчужний ( "шпіс" чи в сов. армії "старшина"), який нами опікувався – йому б про це і написати. Та були це підстаршини грамотні і господарні, може тому ми отримували завжди в фронтових умовах вчасно гаряче харчу ванн, різні додаткові "маркетенваре" - предмети туалету, вино, сигарети, шоколад та інші "делікатеси", залежно від обставин (державні чи релігійні свята). З харчуванням у вишкільних таборах було гірше - менший раціон, ніж для фронтовиків, до того в бойових умовах зупинялися в хатах, де жителі завжди старалися нас підгодувати.

Пригадую стоянку в Баньській Бистриці. За тиждень проживання в господаря, якого так і не бачили, привітня господиня( мати двох 12-и річних дочок Анчі і Єви), старалася нам вгодити випікаючи всякі кнедлики та пиріжки. Густу м’ясну зупу, яку нам приносили в 2-х відрах( чи каністрах?), виливала своїм … свиням приповідаючи: – як ви можете таке їсти?. Було і інакше. Десь 20 грудня, коли ми їхали закривати прорив фронту на південь від Банської Щавниці, зупинилися в призначеній нам хаті в селі Щавницькі Бані. Хата бідна а в ній шестеро дітей. Господар - колишній шахтар, не працює, бо війна, і шахта закрита. Нас шестеро помістили в одній кімнаті на соломі. Вечеряємо тим, що нам дали на дорогу, а діти дивляться голодні і слину ковтають. Ми повели себе як справжні християни, і діти пригадали смак тушонки та цукерок. На другий день рано прощаємось, як родина, а найстарша дівчина, років 16, плаче на плечах одного з наших ревними сльозами. Диво - я такого ще в життю не бачив. Такі то ми були "фашисти".

Відносно озброєння, то воно було в нас на цей час самим сучасним: кулемети МГ-42, гранатомети і автомати. Кожне з’єднання мало перелік запланованого озброєння і цього наше командування старалося дотримувати. Після Бродів, в оточенні майже вся зброя пропала, та нам повезло на Словаччині. Там було багато фабрик випуску всіх видів зброї, і ми зуміли самі відновити бойову міць дивізії здобувши навіть 150-мм важкі польові гаубиці, з яких успішно громили червоних визволителів в Австрії, під Фельдбахом - Гляйхенбергом.

Коли дивізію направили в червні 1944 р. під Броди, всі отримали нове польове літне камуфляжне обмундирування. Наш 29 –й полк отримав таке саме камуфляжне, але зимове – тепле, в якого зворотня сторона була білою, до того теплі зимові повстяні чоботи. Треба прийняти до уваги, що це було 20 грудня 1944 року, за пів року до кінця війни.

URL: http://www2.maidan.org.ua/news/index.php3?bn=maidan_pressk&key=1243601975&action=view
Щоб Ваше запитання потрапило в проект, задавайте його за цим лінком:
http://www2.maidanua.org/news/post.php3?bn=maidan_pressk&key=1233566160&site=maidan&trs=-1

2009-05-21T01:49:00.002+03:00

УКРАЇНСЬКІ ДОБРОВОЛЬЦІ В ЧЕЧНІ. Kavkaz.ua XІ НИЖНЯ БАЗА (ЛОСОСЬ)

2009-05-17T19:24:00.000+03:00

Початок
Андрій Миронюк

kavkaz.ua

НИЖНЯ БАЗА (ЛОСОСЬ)

Спуск по серпантину не був таким важким і стомлюючим, як підйом. Хоча й легеньким його теж назвати важко. Ми неслися мов на крилах. Принаймні так здавалося. Позаду довгі й виснажливі марші. Позаду ночівлі під проливним дощем і голод. Так. Уявіть собі. Голод. Навіть фізично сильні люди не зможуть узяти з собою нагору багато продовольства. Крім нього, вистачає що нести. І, повірте мені, краще взяти пару пачок зайвих набоїв, ніж банку тушонки. Це позаду.

Ми йдемо вниз. На відпочинок.

Може, я не правий. Може, я людина, зіпсована цивілізацією, але як хочеться поспати в теплі, під дахом. Втома дається взнаки. Дуже хочу відпочити.

Ні. Ви не думайте, що ми йдемо назавжди. Наша місія ще повністю не закінчена. Просто спускаємося відпочити в ті умови, у яких жили люди понад вісімсот Років тому. Є ще такі місця.

База. Ця голосна назва ніяк не вписувалася в побачене. Перед нами була стара хатинка мисливця, де протягом кількох тижнів ми будемо відпочивати.

Розподілили варту. Двадцять вісім чоловік по дві години. Я зв'язався з прикордонниками. Вони заспокоїли. Друзів випровадили з пошаною. Далі за планом. Який би я не був втомлений, а зброя повинна бути в ідеальному стані. Інші речі вимагають теж більш ретельного догляду, але то дурниці. Рація у мене завжди в порядку. Довелося просто поставити батареї на підзарядку й попросити вартового вимкнути генератор через дві години.

Проспав годин вісімнадцять. Без сновидінь. Як убитий. Вставати не хочеться, та й не треба. Чорт! Не звик я так. Треба ж щось робити. Для початку хоча б вмиюся. І, як в атаку, пішов до водоспаду.

Гірські річки мають один істотний недолік – вони не бувають теплими, а так усе нормально. Процедура вмивання, гоління й чищення осколків, що зовні нагадують зуби, зайняла багатенько часу. Повертаюся. Чистий і свіжий.

Під навісом сидить кілька хлопців. Запухлі від сну, курять. Мляві вітання. Ясно, ще не прокинулися. Сідаю поруч.

– Що нового?

Здивовані погляди спрямовані на мене.

– А ти, схоже, нас давно не бачив.

– Коли шикування?

Знову загальне мовчання. Кожен захоплений своїми думками. Намагаюся вивести їх з цього стану.

– Хлопці, так коли ж те шикування?

– Хочеш, я тобі відповім на це запитання?

Череп єхидно глянув на мене.

– Ну.

– А хто його знає.

Філін задумливо, оглядаючи великий кущ конопель біля будинку, запалює цигарку. Потім начебто прокинувся.

– Запитуєш про шикування? – дивиться на годинник. – Через півтори години.

Підходжу до рослини. Справді, кущ великий і виглядає дозрілим. Готовим до вживання.

– Хороший кущик.

– Давай заб'ємо.

– Думаєш, а комбат?

– Так ми трохи-трохи.

– Гаразд. Давай зробимо це.

Сказано – зроблено. Через якийсь час стоїмо вчотирьох у лісі й забиваємо "косяк". Робити все одно нічого. Випити теж, а розслабитися якось треба.

Нормально. Я пливу. Життя прекрасне, і природа красива. Не так сприймаєш її, як у нормальному стані. Хоча кожен стан гарний по-своєму.

Зі стану блаженства мене виводить лемент вартового: "Три хвилини, загальне шикування". Підхоплююся й біжу. Ліньки, а треба. Оце вже моє. Без діла сидіти – пропадати. Рух – це життя.

Пройшло кілька днів нашого відпочинку. Нудно. Спиш. Перечитуєш по кілька разів ледь не завчені напам'ять книги. В основному ж гаємо час у порожніх розмовах за кухлем чаю. Розмови велися найрізноманітніші. Бувало починали зі спорудження єгипетських пірамід, а закінчували обговоренням політичних проблем даного регіону. Де, коли і кому знову знадобиться наша допомога. Дуже багато цікавого дізнаєшся. Мало хто розповідав про себе. Це взагалі вважалось закритою темою.

Час ішов. Почали відчувати нестачу продуктів. Нам їх постійно підвозили, а тут щось заштопорилось. Поки були гроші, купували в аборигенів. Але всьому буває межа, і грошам теж.

У цій країні свиней не тримають у сараях, крім того, їх навіть не годують. Вони ведуть напівдикий спосіб життя. Буває, що господар не знає, скільки в нього живності. Це наштовхнуло одного з нас на маленьку ідею. Оскільки це збігалося за часом з міграцією лосося, то операції дали кодову назву "Лосось".

Виходимо вранці. Тільки розвиднілося. Місцевий народ настільки ледачий, що поняття прокинутися зі сходом сонця у них геть відсутнє. Тепер зрозуміло, чому вони програли минулу війну. Нас четверо. Я, Васо, Акела та Бух. Ідемо на "лосося". А що робити? їсти хочеться завжди.

Місце їх приблизного знаходження вирахував я. Допіру безцільно валандаючись по лісі. Ті прогулянки ввійшли у звичку останнім часом. Я б сказав, що це не найгірша звичка. Йти доведеться довго. Свині кочують туди, де є горіхи й каштани. Навколо вже все виїли.

Починаються потрібні місця. Навкруги видно сліди діяльності "лососів". Зупиняємося. Ніякого шепоту та звуків бути не повинно. Чорт їх знає, які вони тут. Вдома неодноразово чув розповіді про диких кабанів і недбайливих мисливців. Тож краще перебоятись, ніж недобоятись. У нас має бути не зовсім правильне полювання. З глушниками. Що зменшує міць кулі. Бух, який виконує обов'язки старшого, пильно оглянув усіх. "Готові?" - запитували його очі. Мовчазні кивки й змах рукою: "Поїхали".

Розсипалися ланцюгом. Ідемо повільно. Намагаючись не ступати на сухе гілля. Тихо. Крок за кроком пробираємося крізь зарості. Бачу одну тваринку. Десь повинні бути інші. Є. У них, схоже, тиха година. Відпочивають. Вибрали ціль – велику льоху в центрі лежбища. Секундна готовність. Почали. Чотири постріли злилися в один. Вірніше, це не були постріли. Приглушені ПББСом, вони нагадують сухий тріск. Оскільки глушники вже добряче зношені. Дикий вереск. Свиня високо підстрибнула й кинулася навтьоки. Інші розбіглися хто куди. Могутній кабан, висунувся трохи вперед. Інші сховалися в кущах.

Звір, схоже, не зрозумів, що сталося, але явно відчув вихідну загрозу від нас. Тупо уп'явшись на нас своїми маленькими червоними очима, він, здавалося, хотів просвердлити кожного наскрізь. Всередині все похололо. По спині побігли мурашки. "Він зараз кинеться на мене. Точно кинеться". Наводжу на нього автомат. У чоло. "Ідіот! Його чоло не проб'єш цією хлопавкою". Наводжу в грудину. Час іде повільно. Напруга застигла в повітрі. Хто спасує першим? Долоні спітніли. "Ну, давай, іди. Ніхто не хоче твоєї смерті". Він, наче почув мене, розвернувся й повільно рушив у чагарник, не бажаючи починати кровопролиття. Яке полегшення я відчув. Схоже, те саме відчули й інші. Напруга спала. Далі пішли по кривавих слідах жертви.

Вона не встигла далеко втекти. Мабуть, постріли досягли мети. Тепер найголовніше. Розібрати її на частини й доставити у табір. Щодо білування є два фахівці – Акела й Бух. Я та Васо займаємо позиції на флангах, щоб їм ніхто не заважав. Про гарячу кров місцевих жителів наслухався ще в тренувальному таборі. Справи у двох наших м'ясників ішли досить-таки швидко. Що й говорити, профі!

Білування закінчено. Приступаємо до другої частини марлезонського балету. Розпаковка у мішки зайняла теж не дуже багато часу. Завантажуємося і крокуємо на базу. Це трохи небезпечно, оскільки доведеться йти повз будинки місцевих жителів.

Його ми зустріли біля струмка. Бух з Акелою пішли трохи вперед. Він з'явився з кущів. Я навіть трохи злякався.

– Здрастуйте.

– Здрастуй, коли не жартуєш.

Місцевий з цікавістю оглянув наші мішки. Вони були все ще замусолені свіжою кров'ю.

– Відкіля це ви?

– З риболовлі. На лосося ходили.

Тільки зараз помічаю, що місцевий стоїть з вудкою. Мабуть, теж на риболовлю.

– А де ловили?

– З півкілометра нижче за течією.

– І як?

–Вдало. Як бачиш.

Він знову з підозрою подивився на мій мішок. Чого цей гад хоче. Йшов би своєю дорогою, а то ще доведеться його вбити.

– А чим ловите?

Як він дістав.

– Глушили.

– А чому я вибухів не чув?

Та тому що глухий ти. Я вже близький до зриву. Повільно, щоб не привернути його уваги, кладу руку на ручку багнета. "Схоже, буде бійка. Встигнути б першим. Затрачу менше часу".

– У нас є нова вибухівка. БВВ-5. Майже безгучна.

Сипай знову здивовано подивився на мене.

– Якась нова?

– Так, експериментальний зразок.

Усе. Терпінню моєму кінець. Якщо він зараз не піде – проллється чиясь кров.

– Ну, добре. Пішов я.

Слава Богу.

– Давай. Удачі.

Місцевий сховався в кущах. Не вірячи в це щастя, повертаюся спиною до цих кущів. Доганяємо Буха й Акелу. Після коротких розбірок: "Чому не попередили?" – рушили далі. Більше пригод не було.

Час нашого відпочинку підходив до завершення. Походи на "лосося", прогулянки лісом, заготівля дров, готування їжі, мародерство на чужих виноградниках, а також просто розмови за кухлем чаю – от і всі розваги. Час від часу я виходив в ефір, намагаючись перехопити щось цікаве. Як правило, з цього нічого не виходило. Але всьому приходить кінець. І це вже відчувалося.

Продовження>>>

Фотовиставка «Звинувачення Росії в геноциді народів Кавказу».

2009-05-16T17:21:00.002+03:00

Oleksandr Biletskyi:

Сергій Мельникофф і Алла Дудаєва представили в центрі Тбілісі фотовиставку «Звинувачення Росії в геноциді народів Кавказу».  Грандіозна публічна виставка відкрилася 12 травня на площі Свободи в центрі грузинської столиці.  Сім довгих військових років Наталія Медведєва вела фото-документальну розповідь про звірства російської армії в Чечні. Це вона добровільно обміняла себе на заручників в Будьоновську і публічно відмовилася прийняти орден «Мужності» з рук ката Єльцина. Два роки тому Наталії вдалося вивезти з фашистської Росії 11 тисяч негативів у США.  Безпрецедентна виставка, що відображає криваву історію фашистської Росії, починає своє світове турне!

Japan in Colour. 1900-1920

2009-05-12T00:43:00.004+03:00

BBC Four Japan season: Japan in Colour: The Wonderful World of Albert Kahn.

Чорногора ізорана

2009-05-09T16:48:00.005+03:00

Чорногора ізорана, гей-я-гей-я-гей,
І кулями засіяна, гей-я-гей-я-гей.

Ішов синок на війноньку, гей-я-гей-я-гей,
Не вернувся додомоньку, гей-я-гей-я-гей.

– Візьми, мати, піску жменю, гей-я-гей-я-гей,
Та посій го по каменю, гей-я-гей-я-гей.

Як той пісок, мати, зійде, гей-я-гей-я-гей,
Тоді твій син з війни прийде, гей-я-гей-я-гей.

Я сіяла, та не сходить, гей-я-гей-я-гей,
Та синок мій не приходить, гей-я-гей-я-гей.

Піди, мати, в верховину, гей-я-гей-я-гей,
Подивися на долину, гей-я-гей-я-гей.

Всі жовніри з війни ідуть, гей-я-гей-я-гей,
Твого сина коня ведуть, гей-я-гей-я-гей.

– Візьми, мати, піску жменю, гей-я-гей-я-гей,
Та посій'го по каменю, гей-я-гей-я-гей.

Як той пісок, мати, зійде, гей-я-гей-я-гей,
Тоді твій син з війни прийде, гей-я-гей-я-гей.

Я сіяла, та не сходить, гей-я-гей-я-гей,
Та синок мій не приходить, гей-я-гей-я-гей.

Піди, мати, в верховину, гей-я-гей-я-гей,
Подивися на долину, гей-я-гей-я-гей.

Всі жовніри з війни ідуть, гей-я-гей-я-гей,
Твого сина шаблю несуть, гей-я-гей-я-гей.

– Візьми, мати, піску жменю, гей-я-гей-я-гей,
Та посій'го по каменю, гей-я-гей-я-гей.

Як той пісок, мати, зійде, гей-я-гей-я-гей,
Тоді твій син з війни прийде, гей-я-гей-я-гей.

Я сіяла, та не сходить, гей-я-гей-я-гей,
Та синок мій не приходить, гей-я-гей-я-гей.

Піди, мати, в верховину, гей-я-гей-я-гей,
Подивися на долину, гей-я-гей-я-гей.

Всі жовніри з війни ідуть, гей-я-гей-я-гей,
Твого сина шапку несуть, гей-я-гей-я-гей.

Чорногора ізорана, гей-я-гей-я-гей,
І кулями засіяна, гей-я-гей-я-гей.

Пісня зі збірки "Пісні з Галичини"
записана у с. Микуличин Івано-Франківської обл.

Алексей Широпаев - Могила Неизвестного Насильника

2009-05-07T17:58:00.001+03:00

…У пассажирского вагона труп маленькой женщины. Лицо укрыто завернувшимся пальто, ноги, круто согнутые в коленях, распахнуты. Тонкий слой снега и какая-то тряпка едва укрывали застывшее испоганенное тело. Видимо, насиловали скопом и тут же убили, или сама умерла и застыла в последней судороге. Еще несколько трупов – женских и мужских в штатском – у вагонов, на платформах.

Рецензируя книгу Э. Бивора, газета «The Deily Telegraph» от 24 января 2002 г. приводит следующие данные: «Когда югославский коммунист Милован Джилас (Milovan Djilas) заявил протест Сталину, диктатор взорвался: “Как так, Вы не можете понять солдата, который прошагал тысячи километров через кровь, огонь и смерть и хочет развлечься с женщиной или взять себе какую-нибудь безделушку?”. А когда немецкие коммунисты предостерегли его, что изнасилования отвращают от них население, Сталин вспылил: "Я никому не позволю втаптывать в грязь репутацию Красной Армии!"».

Энтони Бивор показывает, что советские солдаты нещадно насиловали не только немок, но русских женщин, освобожденных из «фашистского рабства». Что уж говорить о прочих славянках? Лев Копелев вспоминает, как еле спас от оравы пьяных танкистов девушку-польку, вопившую: «Иезус Мария, я полька!»; впрочем, на доблестных совков это не оказывало ни малейшего воздействия, их остановил лишь наведенный пистолет (а мог бы и не остановить!). Да что там польки: вспомним осень 44-го, «освобождение» Югославии. Сербы очень скоро пришли в ужас от дикого поведения нахлынувших с востока «братушек». Не в Восточной Пруссии, задолго до Берлина, в «братской» славянской стране – изнасилования, грабежи, короче, весь джентльменский набор красной военщины. Кстати, знакомая белоэмигрантка, проживавшая тогда в Белграде, рассказывала, что совки зверски, скопом изнасиловали ее подругу, русскую.

читати далі (обов’язково) і думати

Тернопільська "Свобода", ООН і "Дивізія Галичина"

2009-05-07T15:59:00.003+03:00

Россия осудила в ООН решение об установке в Тернополе доски дивизии Галичина

Решение городского совета Тернополя установить мемориальную доску в честь воинов из дивизии Галичина является кощунственным, как и ряд других действий украинских властей по героизации нацизма, заявил заместитель постоянного представителя России при ООН Илья Рогачев.
Вступительное слово заместителя Постоянного представителя Российской Федерации при ООН Ильи Рогачева на открытии брифинга «Итоги и уроки Второй мировой войны и современность» (5 мая 2009)

"Совсем недавно мы стали свидетелями кощунственных действий или бездействий украинских властей, допустивших на улицах Львова размещение рекламных щитов с эмблемой украинской эсэсовской дивизии Галичина. Известно, что украинские эсэсовцы уничтожали советских солдат, партизан во Франции и Югославии, мирных жителей в Польше, подавляли антифашистские восстания в Словакии, расстреливали евреев и коммунистов на Украине. И вот самый свежий пример таких кощунственных действий, заслуживающих осуждения: 4 мая горосвет Тернополя решил установить памятную доску в честь эсэсовцев дивизии Галичина, а Тернопольский областной совет призвал Президента Украины Виктора Ющенко признать их борцами за свободу и независимость Украины", - сказал Рогачев.

Он также заявил, что "открытое прославление эсэсовцев и бойцов ОУН-УПА - Украинской повстанческой армии, запятнавших себя преступлениями против тех, кто сражался в рядах антигитлеровской коалиции, объявление героем Украины небезызвестного нациста Романа Шухевича, снос и осквернение памятников советским воинам, - это звенья одной цепи по переписыванию истории Второй мировой войны, насаждению в сознании нынешнего и будущего поколений откровенно профашистской идеологии".

"Попытки переписать историю Второй мировой, уравнять в правах жертв и палачей, освободителей и захватчиков глубоко аморальны".

Российский дипломат напомнил в этой связи, что организация СС была признана преступной Нюрнбергским трибуналом.

Заместитель постпреда РФ при ООН заявил о недопустимости смещения нравственных ориентиров в оценке итогов Второй мировой войны. "Попытки переписать историю Второй мировой, уравнять в правах жертв и палачей, освободителей и захватчиков глубоко аморальны", - сказал он.

Дипломат напомнил, что в ходе последних четырех сессий Генеральной ассамблеи ООН по российской инициативе принимаются резолюции о недопустимости героизации нацизма и его пособников. Этот документ осуждает прославление нацистского движения и бывших членов организации Ваффен-СС, в том числе путем открытия памятников и мемориалов, а также проведения публичных демонстраций в целях прославления нацистского прошлого, нацистского движения и неонацизма. В резолюции также подчеркивается, что подобные действия оскверняют память бесчисленных жертв фашизма и являются абсолютно несовместимыми с обязательствами государств-членов ООН.

Напомним, что Тернопольский городской совет принял решение об установлении мемориальной доски воякам дивизии Галичина на одном из домов, расположенных на одноименной улице.

"Несмотря на самоотверженность и жертвенность молодых украинцев, разные лево-красные и украинофобские историки, которые рассматривают события того времени только с точки зрения собственных имперских интересов, делают спекулятивные и провокативные заявления".

Как сообщили в пресс-службе горсовета, инициатором установления памятного знака является депутат Тернопольского горсовета из фракции Всеукраинского объединения Свобода Михаил Головко. Во время голосования на сессии горсовета эту инициативу поддержали 36 депутатов.

"Украинская дивизия Галичина - это тот период Второй мировой войны, который является одним из самых ярких страниц украинской истории. Это период, когда молодые, жизнерадостные, чистые в помыслах украинцы, почувствовав себя духовными преемниками Украинских сечевых стрельцов, несмотря на опасности, пошли в дивизию, чтобы добиться для Украины свободы и государственности. Несмотря на самоотверженность и жертвенность молодых украинцев, разные лево-красные и украинофобские историки, которые рассматривают события того времени только с точки зрения собственных имперских интересов, делают спекулятивные и провокативные заявления", - говорится в заявлении Головко.

Как сообщили в пресс-службе тернопольской облорганизации ВО Свобода, финансовые затраты на изготовление и установление мемориальной доски возьмет на себя эта организация. Доска будет установлена на доме №1 на улице Воинов дивизии Галичина.

Ранее, 28 апреля, по инициативе фракции ВО Свобода, Тернопольский областной совет принял обращение (текст) к Президенту Украины Виктору Ющенко о признании участников дивизии Галичина борцами за свободу Украины.

Текст з Кореспондента, посилання і фото мої.

Науково-популярний фільм "Я" та інші". Фелікс Соболєв, 1971 р.

2009-05-07T01:17:00.000+03:00

ПЕЧУ-ПЕЧУ ХЛІБЧИК...

2009-05-02T19:13:00.001+03:00

УКРАЇНСЬКІ ДОБРОВОЛЬЦІ В ЧЕЧНІ. Kavkaz.ua X "ЕДЕЛЬВЕЙС"

2009-04-29T13:52:00.001+03:00

Початок
Андрій Миронюк

kavkaz.ua

"ЕДЕЛЬВЕЙС"

"Едельвейс" – це контрдиверсійний підрозділ ворожої сторони. Тобто прямі супротивники нашого підрозділу. Кількість цих крутих стрілків коливається від двохсот до двохсотп'ятидесяти чоловік із бронетехнікою і гелікоптерами. Усі контрактники і, судячи з розповідей, добряче навчені різним протипартизанським діям. Хоча створені вони для боротьби з партизанами, час від часу самі відправлялися на нашу територію попартизанити. Це в "едельвейсівців" теж виходило непогано.

Їх помітили випадково. Хтось на посту почув віддалений шум гвинтів. Хлопець не посоромився вранці доповісти про почуте командирові. Комбат не гаявся. Патруль був відправлений негайно. Вони й знайшли групу супротивника. За підрахунками патруля, вона нараховувала близько тридцяти чоловік. Ідуть напівнавантажені форсованим маршем по наших слідах. А ми вже розслабилися.

Зібралися нашвидкоруч. Хвилин за десять, не більше. Іти треба швидко. Інакше... Шістьох комбат відібрав для однієї дуже цікавої місії. Так вийшло, що в цю групу потрапив і я.

– Значить, так, – комбат був небагатослівним, – ви, напівнавантажені, обходите нас і знаходите місце для засідки. При їхній швидкості пересування в нас є три з половиною-чотири години. Пропускаєте нас і зустрічаєте їх. Чекати приходу союзників не треба. Супротивник не буде вплутуватися в тривалий бій. Якщо вийде, п'ять хвилин - і ноги. Спробуйте без втрат. Геройства мені не потрібно. Ясно?

– Так точно.

– Сете, що зі зв'язком?

– Зв'язувався з місцевою комендатурою. Прикордонники вислали маршгрупу. Комендант просив затримати самотужки.

– До біса. Це не наша справа. Старшим піде Васо. За роботу. Питання?

– Радіоефір?

– Тільки у разі крайньої потреби.

– Ясно.

І знову вперед. Я думав, що хоч на якийсь час усе позаду. Та не так сталося, як гадалося. Рвемо серце й ноги без перепочинків. Мало часу, а ще треба встигнути знайти зручне місце й обладнати засідку. Дорогою встиг примітити кілька, але Васо вибирав їх за якимось тільки йому зрозумілим планом. Узагалі, він у цій справі спец, йому видніше.

Хлопців обігнали вже на досить пристойну відстань. Пройшло трохи більше години з моменту виходу. Йдемо досить-таки швидко. Але здається, що супротивник іде швидше. Намагаюся довести собі, що ми крутіші. Не виходить. Про "Едельвейс" понарозповідали багато цікавого. Міцні, натаскані, чудово навчені... А я що, слабак? Чи мало мене тренували й навчали? Так, їх не можна недооцінювати, але навіщо їх боятися?

Сигнал про зупинку. Васо уважно оглядає місцевість. Непогано. Навіть, можна сказати, те, що потрібно. Уважно оглядаю місцевість ще раз. Краще, ніж є, знайти буде важко, та й немає часу.

– Акело!

Наш підривник підійшов до старшого.

– Отут по твоїй кухні. Займайся.

– Угу. Я візьму помічника?

– Звичайно.

Довго розглядаю придатне для себе місце. Наче нічого. Не супер, звичайно, але і не повне лайно. Треба узгодити з командиром. Кивок – знак згоди. Перетягаю спорядження. Помолившись, до роботи. Тихо, швидко й акуратно. Звертаючи велику увагу на дрібниці. Усе життя складається з дрібниць. Згадуються слова інструктора з маскування: "Найсмішніше в цьому житті, що цей бій буде тривати максимум хвилини три. А готуватись до нього будемо години дві." Треба встигнути.

– Сете, – Акела уже стояв над моєю головою, – допоможи мені з причандалами.

– Звичайно. Куди я подінусь?

Акела – перший помічник Буха, нашого віртуоза підривника. Звичайно, він ще не такий супер, як його вчитель, але швидко пізнає всі приколи професії. Найголовніше – з любов'ю до процесу. Чесно кажучи, самому цікава підривна справа. Подобається ходити по лезу. Щоправда, давно зрозумів, що для цієї справи мені не вистачає уважності. Взагалі-то, в диверсійній роботі подобається все. Від маскування до підривної справи, але немає універсальних солдатів. Хоча кожний із нас знає хоча б ази сусідніх професій, а далі – справа смаку.

Акела озирнувся. Він уже знав, що і де треба ставити. Просто обмірковував зайвий раз. Думав хвилини дві, не більше. До такого процесу треба підходити творчо, з любов'ю, як до коханої жінки. Спостерігаючи за ним, щоразу переконувався, як людина любить цю роботу. Ніжно й м'яко він брав смертоносні предмети, акуратно готував для них місце й встановлював. Ніякої халтури. Все, як книжка пише, правильно й чітко. Не причепишся.

Моя справа – замаскувати все це. У тренувальному таборі мені маскування непогано вдавалося. До цього я підходжу відповідально. Щось на зразок тяп-ляп – не пройде. Людина, яка довго живе у лісі, відразу помітить підступ, а цього статися не повинно.

Закінчили швидко. Поки нічого не приєднували. Це буде зроблено пізніше. Зараз по своїх місцях, треба обладнати індивідуальні вогневі точки.

Вирив окоп для стрільби, лежачи. Заглиблення зробив трохи більшим, ніж треба. Дно, як частоколом, уклав товстим, сухим гіллям. Далі насипав шар листя й кинув бушлат. Зміцнив камінням і замаскував бруствер. На зроблений з гілок каркас натягнув плащ-намет і знову замаскував усе листям. З боку це нагадувало горбок. Кілька разів уважно оглянув. Усе супер.

За цим заняттям час пролетів швидко. Щойно я пірнув у свій окоп, як з'явилася наша колона. Пройшла по шляху, який вказав Акела. Комбат відокремився на якийсь час оглянути позиції. Не без гордості повинен відзначити, що мою він не знайшов. Досить. Увага сто відсотків.

Комбат пішов. Акела виставив усе за планом і натягнув розтяжки. Чекаємо. Час, як завжди в таких ситуаціях, тягнеться повільно. Починаються різні сумніви, але це все дурня. Головне – терпіння. Воно перемагає все. Чи майже все.

Вони з'явилися, як завжди, раптово. Специ. Цього в них не віднімеш.

Крізь вузьку бійницю багато не побачиш. Двоє. Це передовий дозор. Цікаво. Цікаво. Давай, маленький, ще три кроки і... Там далі вічність. Зупинився. Невже щось відчув. Я напружився. Чого він стоїть? Підняв руку: "Увага, небезпека". Чорт! Я вже на межі нервового зриву. Спокійно, хлопче. Спокійно. Перший раз, чи що? Усе буде добре. Стоїть як бовдур. Хоча трохи вже заспокоївся. Беру його на мушку. Оглядається. Змах рукою: "Дорога вільна". Слава Богу. Спинним мозком відчуваю, як напружилися інші мої товариші. Крок. Ще один. Носок його черевика саме перед натягнутим шнуром. Зроби це. Так! Він це зробив. Гуркіт вибуху – і мого полегшення неможливо передати. Його й напарника здуло зі стежки хвилею й осколками. Потім почали ляскати розтяжки, поставлені Акелою трохи далі.

Вони не зрозуміли, що сталося. Ми – господарі становища. У метушні, що створилася, супротивник почав безладну стрілянину. Потім ми продовжили. Тільки вже прицільну.

Комбат був правий. Перестрілка довго не тривала. Менше хвилини. Вони відступили, а потім і ми. Ми зробили все, що могли. Далі справа прикордонників.

Продовження>>>

УКРАЇНСЬКІ ДОБРОВОЛЬЦІ В ЧЕЧНІ. Kavkaz.ua ІX БЛОКПОСТ

2009-04-29T13:40:00.003+03:00

Початок
Андрій Миронюк

kavkaz.ua

БЛОКПОСТ

Блокпост знаходився прямо під нами. Його життя текло настільки нудно й монотонно, що, ведучи спостереження, я ледь не спав. Усе-таки важко лежати годинами без руху. Я вже знаю в обличчя всіх солдатів підрозділу. Тільки користі від цього... Комбат чогось вичікує. Давно б пора почати діяти. Хоча він хитрий лис, Йому видніше. За весь час він не провалив жодного завдання, і втрати завжди були мінімальними. Військовий до коренів волосся. Вимогливий і твердий, але справедливий.

Тиждень ведемо спостереження. Скільки можна? Терпи солдат – комбатом станеш.

– Що за машина?

Монах уважно розглядав вантажівку біля шлагбаума.

Цю тачку я вже тут бачив. Відкриваю блокнот. Точно. Два дні тому о дванадцятій тридцять. Ті ж номерні знаки. Перегорнув ще кілька сторінок. Знову. Так. Ця вантажівка приїжджає раз у три дні. Напевно, продукти. Чому так часто? Записую. Потім розберемося. Годинник. Стоп! Дванадцять тридцять дві. Ух ти! Це вже цікаво. Завжди в один і той самий час. Чим це нам загрожує? Записуй. Потім обміркуємо. Спостерігаю за розвантаженням. Мішки, ящики, коробки. Точно, продукти. Думай. Тупі виконавці потрібні для лобової атаки, а тут доведи, що не даремно носиш лички. Що зробив би я? Зняв охорону й вирізав усіх сонними. Так тільки в кіно буває. Кілометрів за десять на півдні стоїть "Едельвейс". У них сотні людей, бронетехніка та "вертушки". Битися з ними? Пупок розв'яжеться. Думаємо далі. Може, вночі? Ні, тоді в них підвищена пильність.

"Мізків у тебе, як у канарки, на два перельоти – туди й назад". Я вже втомився. "Так ти ще нічого не зробив. Де результати? Винахідливішим треба бути, винахідливішим". Внутрішній голос знову правий. Голова не варить взагалі. Використати машину як троянський кінь? Не можна. Переб'ють у кузові. Ризик треба звести До мінімуму. Хоча щось у цьому є. Запропоную ввечері. Хоча в комбата, напевно, вже є свій план. Думай далі. Відвернути увагу зовнішніх постів. Як? Імітацією перестрілки в лісі. Викличуть допомогу. Не підійде. Але над цим теж треба поміркувати.

У кущах позаду почув шурхіт. Наводжу туди ствол автомата.

– Ромелиха?

– Свої.
Виповз Череп.

– Комбат тебе викликає.

– Бити буде?

– Звичайно.

– А насправді?

– Має сказати тобі кілька слів.

– Ну що ж, а я маю його послухати.

Збираю свої речі.

Проповз метрів тридцять. Озирнувся. Листя ховає мене від зайвих очей. Піднявся. Вперед на міни. Комбат сидів над картою і про щось думав.

– Що нового?

Знову ця вантажівка. А так усе по-старому.

– Частота появ?

– Раз у три дні.

– Нормально.

Потихеньку до нас підтяглися інші офіцери. Васо -начальник розвідки, Бух – старший підривник. Ваш покірний слуга скромно виконував обов'язки начальника зв'язку й був радистом при розвідпідрозділі.

Комбат суворо оглянув усіх.

– Ну що ж. Розпочнемо.

Я весь перетворився в слух.

– Добродії офіцери, я зібрав вас для обговорення плану майбутньої операції. Питання потім. Усі згодні?

Спробуй тут бути незгодним.

Настав день нашої операції. Як я і думав, комбат мав план уже давно. Просто він з тих людей, які відміряють триста разів, перш ніж раз відрізати. Найгірше в цій ситуації – це "Едельвейс", але комбат придумав досить-таки неслабий план водіння їх за носа. Готувалися ретельно. Дістали з наплічників камуфляжі. Нашили шеврони миротворців.

Взагалі, зробили все, щоб бути схожими на них. Комбат пішов ще далі. Мало того що начепив полковницькі погони, так ще й вуса збрив. Для більшої переконливості. В принципі, це змінило його зовнішність, але, при всій моїй повазі, не зробило його схожим на уродженця Валдайської височини. Хоча це деталі. Суть у наступному.

Час – дванадцять п'ятнадцять. Ми на одному з вигинів дороги чекаємо машину. Нас четверо. Комбат, Васо, Філін і я. Стрьомно. Руки тремтять, як в останнього алкоголіка. Нервую. У голові уява малює дурні картини. Нерішуче підходжу до комбата й скаржуся на сверблячку в п'ятах. Пояснюю, що мій щиросердечний стан вимагає підігріву. Непогано б із НЗ виділити по стопарику. Це завжди допомагало в подібних ситуаціях. Але хіба може зрозуміти мою поетичну натуру прагматик солдафон? Порадивши мені частіше мити ноги, оскільки його практика підказує, що це завжди допомагає, натякнув на закінчення розмови. Гаразд. Жарти вбік, все серйозно. Чую шум двигуна. Комбат з хлопцями вийшли на дорогу. Беру на мушку водія. Скрип гальм. Машина зупинилася. За кермом цивільний водій, поруч офіцер, здається, лейтенант.

– Усім вийти з машини.

Лейтенант знав правила. Він вийшов з розведеними в сторони руками. Шофер щось запідозрив. Тримаючи його на прицілі, повільно рухаюся до машини. Слова застрягли в горлі. Не можу нічого сказати.

– Пішов з машини!

Васо. Лемент грізний, хоча сам стоїть на місці.

Обходжу капот. Тримаюся на відстані трьох метрів від дверей. Зверху на мене дивляться очі шофера. У них – дикий жах.

– Відчинити дверцята!

Моя команда звучить спокійно й трохи загрозливо. Він не рухається. Я сам відчинив двері. Сидить зляканий. Страх паралізував його повністю. Момент. Я на підніжці. Короткий удар в обличчя. Витягаю за комір і стрибаю назад. Моє приземлення нормальне. На ноги. Він бухнувся на асфальт усім тілом.

– Підйом, падло!

Завдаю удару ногою по лежачому тілу. Послухався.

– Руки на машину!

Діє, як робот.

– Хто такі? - голос комбата. – Чому не підкоряєтеся наказам?

Лейтенант увесь труситься, стоїть, поклавши руки на машину.

Лейтенант Тахтаров. Пане полковнику... Шофер... Він цивільний... Правил не знає.

– Мовчати! Відкіля й куди пливете?

– З міста на блокпост. З продуктами.

Бачу кивок Васо. ПББС у нього вже на стволі. Три рази клацнув затвор. Лейтенант умер, так і не зрозумівши, у чому справа. Шофер. Не чекав від нього такої спритності. Різко розвернувся й кинувся до мене з лементом:

– Пощадіть! У мене двоє дітей! Я ж просто в...

Договорити я йому не дав. Крок убік і приклад із силою зіштовхнувся з його головою. Впав. От він лежить на землі переді мною, невпинно голосячи: "Пощадіть! У мене двоє дітей! Я ж цивільний!" Я знаю, що він цивільний, що він не воїн і не супротивник мені, але не можу залишити його живим.

Хоча зараз, дивлячись, як принижується людина, коли шанси її дорівнюють нулю, не можу вистрілити. До того ж він без зброї.

Звиваючись, немов черв'як, шофер підповз і почав цілувати черевики, постійно благаючи: "Пощади!" Повільно опускаю ствол. Сволота! Умри хоча б по-людськи. Бачу очі комбата й хлопців. У них – чекання. Ні! Я ж не вбивця, я – солдат. "Це один із моментів твоєї роботи", – внутрішній голос спокійний, як завжди. Моя робота полягає в убивстві озброєних. "Ти думаєш, він тебе пожалів би? Роби". Ні! "Слинько! Слабак! Роби, гад!" Ні, я не слабак і зараз це зроблю. Тварюка. Ця неросійська сволота, що звивається під ногами, перетворила мене в ката. Поступово, з наростаючою силою, закипає якась злість. Ствол уже спрямований на нього. Кілька міліметрів ходу спускового гачка. Він уже не голосить, просто смиренно дивиться у ствол. Хоча в очах благання. Автомат смикнувся. Смикнулося й тіло водія. Ще один і контрольний - у голову. Дію як дилетант. Тільки б комбат і хлопці не помітили замішання. Хоча на це не варто сподіватися.

– Нормально.

– Не переживай, усе класно.

– Заберіть трупи з дороги.

Це було зроблено швидко. Далі все відпрацьовано.

– Васо... у кузов. Знаєш, що робити?

– Угу.

– Дій. Філін, за кермо. Сет - у ліс. Не спізнися.

– Встигну. Ні пуху.

До біса.

І я пірнув у ліс. Не встигнути не можна було.

Я встиг. Машина стояла саме напроти головних воріт блокпоста. На цьому етапі все пройшло чудово. Звиклі до неї солдати, нічого не запідозрили й пропустили всередину. Пора. Спиною відчуваю, як почався рух у наших рядах. Пересуваюся поки по-пластунськи. Намагаюся якнайшвидше.

Машина зробила різкий поворот, відкрилися дверцята будки, і по солдатах різонула довга черга з АК. Почувся лемент. Комбат і Васо, залишивши кабіну, відкрили прицільний вогонь по бараках. Увагу зовнішніх постів відвернуто. Пора й нам. Уперед.

Зриваюся з місця й ломлюся, як сайгак. Швидше! Швидше! Бен Джонсон не зміг би так пробігти в кращі свої роки. Бачу солдатів супротивника, чую стрілянину. Я вже зовсім поруч. Вогонь. Автомат труситься в руках як скажений. Вони з'являються з усіх боків. Бий! Не жалій! Не чекали, гади. Стріляють навкруги. Вхід у барак. Граната. Кільце. Кидок. Вибуху вже не чув. Перестрибую через якісь трупи. Друга граната летить у бійницю ще одного барака. Завертаю за ріг. Бачу три конкретні спини. Вогонь! Ціль вражено. Продовжимо, добродії.

Невелика група, чоловік п'ять, намагалася було організувати щось на кшталт опору біля кулеметного гнізда, але їх накрили гранатами. Інші вже не думали про оборону.

Їхні спини виднілись навкруги. Втеча стала панічною. Всюди чулися одиночні постріли. Хлопці добивали втікачів. Під час війни ніколи думати про гуманність. Пацифізм реальний, коли про нього говорять переможці. Переслідування могло перерости в гігантське сафарі, але комбат нікому не дав захопитися. Почулися лементи командирів груп, і полювання припинилося. Почався інший етап операції.

Найважче в цій операції – відхід. Часу майже немає. Тому провели лише поверховий шмон. Трофеїв багато, але винести всі не зможемо. Щоправда, це не головне. Головне зараз – накивати п'ятами. Перемога наша була повною. Знищивши близько вісімнадцяти військовослужбовців, ми примудрилися не втратити жодного. Тепер її треба було зберегти.

Швидко грузимось у вантажівку. Кожен бере лише те, що зможе сам нести. Допомоги чекати немає звідки. Взяли тільки найцінніше.

– Швидше! У нас на все про все п'ятнадцять хвилин, – говорить комбат.

Утрамбувалися. їдемо. Первинний мандраж уже пройшов. На злісних обличчях моїх товаришів з'явилися посмішки. Наш командир зараз серйозний, як ніколи. Він краще всіх знає, що це ще не все.

– Добродії. Прошу уваги, – голос рівний і спокійний. – Найважче в нас ще попереду. Зараз ми спробуємо вижати з машини все, а потім надриватимемо власні серця. Приз у цих перегонах відомий кожному. Відсталих не буде. Усім ясно?

Звичайно, ясно. Що ж отут неясного.

Двигун вантажівки розривався. Ми не шкодували машину. Вона нам потрібна лише на кілька десятків хвилин. Думок, різних вражень повна голова. Тільки зараз починаєш розуміти, як сильно ми смикнули за вус тигра. Проти нас тепер будуть усі. Миротворці, міліція, ополчення і місцева самооборона. Швидше за все, і погода буде грати не в нашій команді. Але це дурниця – прорвемося. Звичайно, куди ми подінемося. Пройти треба шістдесят кілометрів. Навантаженими й якнайшвидше.

Машина зупинилася. Пора! Вперед! Тепер наша черга. Не підведи,серденько.

Довго йшли мовчки. Ніхто не розмовляв. Берегли сили. Поки схил невеликий більш-менш нормально. Після тижневого відпочинку сил вистачає. Цю місцевість я знаю добре. Незабаром буде такий схил, що мало не буде найвитривалішим.

Розповісти про всі труднощі підйому не можу, тому що я його майже не пам'ятаю. Усі спогади про нього - це туман перед очима й пекельний біль у плечах. Здавалося, що ремені давно передавили кістки. Потім боліло все. Серце – від перенапруги, синці на колінах і ліктях, шия – одним словом, усе тіло. Потім наступив період байдужості. Було абсолютно наплювати, що буде зі мною, якщо потраплю в полон чи отримаю поранення. Це все були дрібниці порівняно з тим, як я втомився. Не хотілося навіть думати про те, скільки ще попереду.

В альпійську зону ми ввійшли якщо не цілком, то дуже знесиленими. Пішов сніг. Це було й добре й погано одночасно. Добре, що не літня погода, а погано, що за кілька годин його насипле стільки – не треба буде могил рити.

Плентаємося. Інакше це назвати не можна. Черевики глибоко провалюються в сніг, незважаючи на моторошний холод, увесь мокрий від поту. Ні. Я дійду. Я повинен дійти. Висота – дві шістсот триста тридцять. Усе як у маренні. Може, це від висоти? Мені все одно, я повинен дійти. Крок за кроком, метр за метром. Входиш у якийсь дзен. Час, простір, капризи природи та багато іншого вже втратили свій зміст. Вони залишилися десь там. Удома. У мирному просторі.

Я не побачив цього дерева поки не вдарився об нього плечем. Стоп. Дерево. Ми зійшли з альпійки. Нарешті. Ноги не тримають. Просто опустився на сніг. Бачу, те саме зробили інші. Ми дійшли?! Ні. Ще спуск. До верхньої бази півтора кілометра. Дістанемось туди до темряви. Там ночівля – і на нижню. Це ще півтора кілометра.

Продовження>>>

УКРАЇНСЬКІ ДОБРОВОЛЬЦІ В ЧЕЧНІ. Kavkaz.ua VІІІ АЛЬПІЙСЬКА ЗОНА

2009-04-29T13:26:00.004+03:00

Початок
Андрій Миронюк

kavkaz.ua

АЛЬПІЙСЬКА ЗОНА

Альпійка. Вічні сніги. Сильний, пронизуючий до кісток вітер, здається, узяв собі за мету збивати з ніг кожного, хто вдерся в його володіння. Я, як завжди, не одяг бушлат. Мало того, ще й рукави кітеля засукав вище ліктів. Тепер змінити щось ліньки. Упертість брала своє. Важкі "єдельвейсівські" черевики глибоко провалюються в сніг. Важко, але треба йти. Інакше не можна. Добре, що ще йду в середині колони. Хлопці попереду пробивають стежку. На спині - кілограмів шістдесят, разом із радіостанцією. Ноги болять. Зупинитися б і перепочити, але не можна. Час підганяє. Ми повинні перейти це сніжне плато до темряви. Ночувати тут не можна, чомусь перед очима постала картина: тепла кімната. На стінах розвішані мисливська зброя й трофеї, підлога, замість килимів, устелена шкурами, на великій ведмежій шкурі біля каміна стоїть крісло-гой-далка, в каміні весело горить вогонь...

А я тут. "Заткнися, мрійнику, – кажу собі, – а то ще жаліти себе почнеш". Жаліти себе – остання справа. Коли таке трапляється, ненавиджу себе. "Ти, по-моєму, себе органічно не переварюєш", – підсумовує внутрішній голос. Взагалі-то він правий.

– Сете!

Мене наздоганяє Череп.

– Кажи.

– Давай рацію. Я потягну.

– Спокійно, синок, я ще й тебе зможу понести.

– Слухай, а якщо я зловлю тебе на слові?

– Тоді мені буде дуже важко.

Посмішка з'явилась на його обличчі.

– Тоді давай хоч запасні батареї.

– Це ідея.

Зійшли зі стежки. Відкрив рюкзак рації й передав йому батареї. Рухаємося далі. Щоправда, уже наприкінці колони.

Ідемо "вовчою колоною". Один за одним. Намагаємося іти слід у слід, але це не виходить. Усі занадто втомилися. Пройдено всього третину шляху. Швидкість колони невелика. Ледве плентаємося. Таким чином, будемо йти ще годин п'ять.

Нас двадцять чоловік. Три офіцери й сімнадцять рядових. Судячи з фраз, які час від часу кидає комбат, завдання має бути серйозне. Та й те, що він іде разом з нами, теж вказує на серйозність цього завдання. На щось більш легке пішов би хтось із молодших офіцерів. Незважаючи на свій вік, він надзвичайно рухливий. Збоку навіть здається, що нам фору дає.

Тягнемось уже третю годину. Тіло німіє. Почуваю себе немов загнаний кінь. На шляху було лише дві зупинки. Воно мені треба? Чому я? "А чому б і не ти?" – випливає лаконічна відповідь внутрішнього голосу. Він, бачите, конкретно зайняв антимою позицію.

Пройшла ще одна година. Я зараз упаду. "Здурів, чи що? Давай рухайся. Слинько".

– Сете! Як думаєш, далеко ще?

Монах. Теж радист. Тільки я – в розвідці, а він – у підривників.

– Три дні конем скакати, потім із тиждень – на верблюді, а там уже рукою подати.

Це Череп. От придумав.

– Думаю, ще годину, максимум дві.

Монах сплюнув і пішов далі мовчки.

"Отставить разговорн, вперед наверх, а там..." – згадую слова з пісні Висоцького. А далі перефразовую, – не наші це гори і не допоможуть нам". Знову похмурі думки. Ні. Так не піде. З нами Бог і перемога.

Короткий відпочинок. П'ять хвилин. Розстібаю засувки ременів РД і радіостанції. Вони падають на сніг. Ху. З полегшенням. Наче крила виросли. Нехай хоч п'ять хвилин плечі відпочинуть. Снігом розтер замерзлі зап'ястя й лікті. Розкатав рукава й одяг рукавички. Руки мені ще знадобляться. Вони мені дорогі як пам'ять. Закурюю. Хтось розповів прикольний анекдот. Тут, серед вічних снігів, на краю географії, втомлені й голодні люди, що прожили на грані ризику кілька місяців, жартують і сміються. Звучить команда. Вантаж на плечі. Вперед. Нам ще дві години шляху.

Усе. Нарешті побачили край плато. Немов коні, що почули воду, пішли швидше.

Сутеніє. Ми спускаємося вниз. Господи! Я не вірю в це щастя. Знову бачу дерева, кущі, а то вже думав, що назавжди залишуся серед цієї білої безмовності. Ну от, ми знову тут. Тримайтесь, гади. Ми йдемо до вас. Полювання починається.

Продовження>>>

СЛАВА ГЕРОЯМ!

2009-04-28T23:30:00.002+03:00

Міцна сім'я – міцна нація

2009-04-21T00:38:00.004+03:00

Кохайтеся, чорноброві,

Та не з москалями, э

Бо москалі — чужі люди,

Роблять лиха з вами.

(Т. Шевченко).

Одруження молодого українця або українки, тобто організація національної клітини-сім'ї, питання важне не тільки для молодого подружжя, але й для всієї національної спільноти. Міць та здоров'я нації залежить від правильної організації сім'ї, бо ж нація складається не з чого іншого, як з кількох чи з кількадесяти міліонів таких національних клітин як сім'я. Тим то це важливе питання не можна полишати на самоплив, на добророзсудність нашої молоді.

У культурних народів з давніх давен існували закони, що обмежували, охороняли й загалом регулювали шлюби. Зокрема дбайливо цим питанням зайнялася християнська церква.

Не могли обминути сім’ю і большевики у своїй руїнницькій діяльності. Руйнуючи українську націю своїм інтернаціоналізмом, вони не забували, що сім'я, родина — це клітина в організмі нації, і щоб розкласти останню, треба розкласти і знищити сім'ю.

Від перших днів свого панування большевики проголосили „вільне кохання" та „свободу шлюбу" без ніяких обмежень. Це, як відомо, привело до великих соціальних страждань: зменшення народжень, збільшення безпритульности, проституції та венеричних хворіб. Жиди особливо наліягали на коханні й одруженні осіб різких націо-нальностей і рас. У, совітському побуті звичайним явищем були подружжя українців з росіянами, поляками, жидами, — взагалі з особами неукраїнського походжеиня.

„Інтернаціональні" подружжя були найчастіші в містах, але вони були і в селах. Тимчасом досвід показує, що в таких сім'ях майже ніколи не буває злагоди, зате рясніють сварки між подружжям або між батьками й дітьми. І це цілком зрозуміло. Та „інтернаціональна" родина не знає,, куди себе прилучити, до якого народу, дітей гакої сім'ї дуже важко виховати в національному дусі, прищепити патріотичні подування.

Німецький нарід давно вже зрозумів фотинародний характер мішаних подруж. У Німеччині існує закон, що забороняє собам ненімецького походження одружуватися з німцями. Своїм вістрям цей закон спрямований проти неарійців, тобто жидів, негрів, тощо. Хто жениться або вийде заміж за неарійця, вважається також неаірійцем. Нам, українцям, корисно перейняти цей чужий досвід. Щоправда, у нас нема своїх державних законів. Але це не значить, що таке важливе питання, як одруження нашої молоді треба покинути на поталу долі. Не можна покладатися цілком на свідомість нашої молоді, бо практика показує, що приказка „молоде-зелеве" не втратила і досі свого значіння.

Окремі наші громадяни і громадянки не все розуміли протиукраїнський характер мішаних шлюбів там, під “сонцесяйною сонституцією” Сталіна, не розуміють цього і тут, на еміграції. Йдучи за фальшивими лібералістичними настановами, ті громадяни схильні недоцінювати це важливе питання, вважають його якоюсь дрібницею, що про неї шкода й говорити. Тимчасом саме на єміґрації особливо важне для нас триматися вкупі, бо це зібльшує нашу відпорну міць у чужому оточенні.

Поняття родинної моральности не обмежується лише рямками подружнього життя, а охоплює ввесь комплекс Питань, що торкаються дорогої для кожного народу справи виховання дітей, молодого покоління. Загальновідомо, що саме в дитячому віці закладаються основи, які формують духове і фізичне обличчя майбутньої дорослої людини-громадянина.

Тут є цілий ряд відвічних правд, які перейшли пробу віків, істин, ніколи не старіючих. Це, насамперед, пошанування авторитету, послух і повага дітей до'батьків і взагалі до старших в сім'ї. Слід рішуче уникати гнилої практики совітських родин, особливо з минулих років (бо тепер большевики щодо цього самі “забили отбой” — як і в багатьох інших питаннях!), коли дитячий спротив батькам уважалося ознакою “здорової сімейної атмосфери”, наочним свідоцтвом дитячої „розвинености" і ще Бог зна чого!

Не менш важливе дотримуватися свого слова, раз даної обітниці — навіть у най-дрібніших справах щоденного людського співжиття. На цьому ж бо ґрунтується і звідси виростає послідовна дотриманість і стійка певність у справах загальнонаціональних. То ж мусимо плекати вірність раз даному слову і заяві. Ніяких улюблених большевиками самозречень і блискавичних переорієнтувань за кожним “крутим поворотом”! (Згадаймо, під цим оглядом, сумну практику безпринципних хитань багатьох наших політичних і військових діячів доби Центральної Ради і Директорії). Лише в атмосфері культу вірности нація зможе виховати належних політичних діячів з високим почуттям відповідальности за свої слова і вчинки. Цю важливу прикмету справді культурної, організованої людини мусимо прищіплювати вже змалку нашому молодому поколінню. Це підвалина всього нашого розвитку.

В боротьбі з поганою большевицькою спадщиною необхідно згадати ще одне. У бсльшєвиків на всіх ділянках державно-суспільного життя дуже поширена булла гігантоманія, орієнтація на “міровой масштаб”, на виконання “в общем і цєлом”. Це доводило до занедбання справжньої культури праці, породжувало звичку робити все “якнебудь”, за принципом “тяті да ляп”, не турбуючись про подробиці. Звідси ті гори продукційного “браку”, що їх можна спостерігати на кожному совітському підприємстві. З цією шкідливою звичкою, що веде до марнування народних грошей і майна, нам конче потрібно покінчити, і що .швидше, то краще. І знов же, таки, починати треба від початку, виховуючи відповідйо молоде покоління змалку, в лоні сім'ї, оминаючи всяке позерство, що поза крикливим зовнішнім насправді відзначалося внутрішньою порожнечею. Треба пам’ятати, що справжній авторитет та крик або сам голий примус — це зовсім не те саме. Терор був большевикам потрібний, щоб усіх тримати в страху, бо їм легше було панувати над психічно й нервово заломаними людьми. Зате нам треба психічної рівноваги і спокою. Тому необхідно, дбати в наших сім'ях про відповідну атмосферу.

Ми ще не усунули шкоди, якої наробили українському народові большевики, всіляко розкладаючи нашу сім’ю, будуючи натомість свою систему “соціального вивиху” — як дотепно іронізували наші вчителі. Нині вже нема потреби доказувати, що всю свою систему виховання дітей і молоді большевики спрямовували на те, щоб витруїти в молодій душі всі людські почування і властивості, щоб кинути під ноги і втоптати в багно всі наші кращі традиції і авторитети. Бо ж на загальному тлі спустошення і руїни всіх культурних і духових цінностей тим величніше мав вирізнятися “премудрий” Сталін.

У противагу цій большевицькій деструкції мусимо усвідомити собі, що духова міць сім’ї, цієї найменшої організованої клітини, забезпечує духову міць цілого національного організму. Творімо сильну, морально чисту українську сім'ю, що виховала б нове, краще покоління, здатне виправити помилки минулого і забезпечити нашому народові світлу будуччину.

Ю. Котельник.

КРАКІВСЬКІ ВІСТІ

Субота, 20. травня 1944. Рік V. Ч. 108 (1141)

Чемний кіт зобов’язаний... (рос. мовою)

2009-03-24T17:02:00.002+02:00

Обязанности кота...

— Кот должен защищать человека от комнатных растений.
— Кот постоянно должен поддерживать человека в форме, заставляя его непрестанно двигаться по квартире, нагибаться, собирая ручки, карандаши, носки и т.д.
— Кот должен крепко держать зубами ручку или карандаш, пока человек пытается писать.
— Кот постоянно должен проводить ревизию в холодильнике, даже если человек этого не хочет. Если он не хочет — значит, что-то там прячет, и с эти что-то следует хорошенько разобраться, а потом уж призвать к ответу самого человека.
— Кот должен следить за модой. Если нынче в моде DVD-системы, значит, и современный кот должен идти в ногу с эпохой и периодически заглядывать в новомодную аппаратуру, стараясь разобраться, что к чему и для чего нужен вот этот голубой провод.
— Кот должен ночью каждый час проверять, не заползла ли под одеяло человеку какая-нибудь змея.
— Кот время от времени должен тренировать себя на случай непредвиденного циркового выступления. Для этого он должен периодически устраивать полеты под куполом дома, прыжки с гардины на люстру и обратно, всевозможные запрыгивания.
— Кот должен помнить, что уши и нос перед сном человек моет редко, поэтому, когда он (человек) укладывается спать, кот должен, взгромоздившись ему на голову, вылизать начисто и нос, и уши.
— Кот должен помогать человеку расстилать постель, внимательно наблюдая, чтобы под простыней не оказалось никаких предметов.
— Кот должен помнить, что сон для человека — это пустая трата времени, поэтому, завидев спящего человека, необходимо тут же его разбудить, прыгнув со шкафа ему на живот, а еще лучше на голову.
— Кот должен отгонять от человека плохие сны. Если кот заметит, что человек ворочается в постели, он непременно должен прыгнуть человеку на голову и начать отгонять дурные сны и кошмары.
— Кот должен отучать человека от такой вредной привычки, как храп. Для этого вполне достаточное сунуть лапу или же свой пушистый хвост в открытый рот храпящего человека.
— Кот должен каждое утро напоминать человеку старую пословицу: "кто рано встает, тому Бог дает". И чем раньше встанет человек, тем больше ему (а заодно и коту) даст Бог.
— Кот должен сам время от времени устраивать влажную уборку в доме. Для этого вполне достаточно вытащить из кухонной раковины губку для мытья посуды и, перетащив ее в комнату, разорвать на мелкие части — так удобнее сделать уборку.
— Кот должен делиться с человеком всем, что у него есть. Постоянно отдавать часть меха на утепление одежды и пола и выкидывать половину еды из чашки.
— Кот должен петь песни, чтобы доставлять человеку радость. Даже если песни грустные.
— Кот должен проверять, по какой причине кто-то не закрыл шкаф или тумбочку и не задвинул ящик.
— Кот должен знать что лежит во всех коробках и пакетах. И на личном опыте убедиться, на сколько там убодно и хорошо находиться.
— Кот должен во время сна человека заглушать наружний шум, громко урча под ухом.
— Кот должен вытирать пыль и собирать на себя грязь, проникая во все труднодоступные места.
— Кот должен отсыпаться за человека, всех его родственников, друзей и соседей вместе взятых.

www.libo.ru

Правда в нахскій легенді (рос. мовою)

2009-03-18T18:13:00.004+02:00

Легенда о правде
В стародавние времена, жил один молодой человек, которого все считали чудаком. Он с малых лет отличался своей любознательностью. Еще в детстве он наблюдал, как люди ссорились из-за правды, вели войны, у каждого была своя правда, многие были готовы умереть, доказывая свою правоту…

Но никто не мог ему ответить, что это такое правда и как она выглядит. Он был уверен, что правда где-то есть и ее можно найти и потрогать, над ним, конечно, все смеялись и называли чудаком. И вот в один день он принял решение, что во что бы то ни стало найдет правду и расскажет о ней людям.

Выйдя к людям он поклялся, что не остановится, не заведет семью и не осядет пока не найдет правду или же не умрет в ее поисках. Так он покинул родной дом, будучи еще очень молодым. С тех пор прошло много-много лет, от ходьбы ступни его ног покрылись мозолями, его кожа от ветров потрескалась и высохла от солнца, он постарел душой и телом, хоть года ми был еще не стар.

Где он только не был, что он только не видел. Когда он слышал от тех или иных людей что среди такого-то народа есть мудрец, он, не колеблясь, отправлялся на его поиски. Он видел народы живущее высоко в горох и говорил с их мудрецами, которые знали язык деревьев. Он говорил с мудрецами народа, который ходил по углям и приручали ядовитых змей, он говорил с мудрецами народа кожу которого не протыкали копья и мечи и которые могли обходиться долго без пищи. Он говорил с мудрецами народа живущего в снежных жилищах, но никто из них не смог показать ему правду.

И вот он добрел до неизвестных ему земель, вокруг один песок и пустота. Он отчаялся найти здесь людей и воду. Лежа на горячем обжигающем песке, он был готов к смерти. Как вдруг вдалеке ему послышались голоса людей, неужели мерещится, думал он, но нет всадники становились все ближе и ближе.

К нему подъехали люди на верховых животных не похожих на те, что он видел ранее их одежды не имели ничего общего с одеждами тех народов, что он встречал, а он обошел весь свет. И вот один из людей заговорил.
— Ты нарушил границы запретных земель и за это преступление ты будешь казнен. — Сказал он.
— Я смиренно приму эту кару, но прежде прощу Вас о встречи с вашим правителем. — Взмолился он.
— Наш правитель и решит твою судьбу чужеземец. Схватите его и следуйте за мной во дворец,— приказал он своим сподвижникам.

Сколько времени занял их путь и что было на том пути он не помнил, так как от жары и усталости потерял сознание. Придя в себя, он обнаружил, что лежит на прохладном белом полу, свет слепил глаза.
— Поднимись чужеземец, — услышал он громкий и холодный голос. Поднявшись, он увидел пред собой человека в белых одеждах сидящего на величественном троне.
— Приветствую тебя владыка пустыни, — сказал он.
— Чужеземец что делаешь на моих землях, что ты ищешь?
— Владыка, я множество лет скитаюсь по свету в поисках правды, я поклялся, что найду ее и расскажу о ней людям, либо умру, но не успокоюсь раньше этого.
— Чужеземец, ты удивительный человек, но уверен ли ты в том, что хочешь знать, как выглядит правда?
— О да! Владыка я в этом уверен.
— И ты готов отдать за это жизнь?
— Да владыка исход моей жизни, так или иначе, смерть.
— Ну что ж чужеземец я покажу тебе правду и сохраню тебе жизнь.

Чувство радости, страха и восторга переполняло душу странника, он не мог поверить, что нашел то, что искал столько лет.
— Следуй за мной, сказал правитель. В окружении придворных он следовал за владыкой пустыни, через длинные и широкие и белые залы, где каждая последующая казалось больше и светлее другой, он уже потерял им счет.

И, наконец, они дошли до залы, которая была огромней всех и ярче, в центре на возвышенности лежало что-то огромное накрытое белым полотном. Правитель снова обратился к страннику.
— Чужеземец ты все еще уверен, что хочешь увидеть правду?
— О да! Конечно! — кричал он, его сердце колотилось и готово было вырваться наружу.
— Снимите покрывало! — приказ владыка придворным.

Люди подошли, четверо с одной и четверо с другой стороны и рывком сорвали огромное белое полотно, закрывавшее от взоров правду. Странник окаменел от увиденного, на его лице отразилась гамма смешанных чувств, он хотел вскрикнуть и не мог, хотел произнести хоть слово и не мог. Пораженный увиденным он стоял и смотрел на правду, потеряв счет времени. Перед ним лежало мерзкое, огромное, непонятного цвета и формы, слизистое беспозвоночное существо, вид которого вызывал одно отвращение.
— Как? — в отчаянии прошептал он, — Ну как я приду к людям и скажу, что это и есть правда?

А правда оглянулась, посмотрела на него своим единственным мутным глазом, улыбнулась и сказала: «А ты соври».

Нахский журнал Тептар

Закарбований дитинством жах

2009-03-17T21:20:00.010+02:00

…Танки в зоні. Страшний гуркіт літаків. Невинно засуджені прощаються із життям і сім'єю. Танки їдуть по живих людях… кров… "живе м'ясо"… пекло на землі… Пекло, яке має завдання придушити сорокаденну непокору у сибірському концтаборі… Залишки ув'язнених скидають у яму… а ті ями ще довго ходять ходором напівживих тіл… Думаєте, це уривок з фільму жахів, яке позавчора ваше чадо дивилося по телевізору? Ні! Там була ще зовсім крихітна Юлечка Николин зі своєю матусею, засудженою на 10 років за допомогу підпільникам-націоналістам. Сім'ю врятував сам Бог. Давно це було… Але вони пам'ятають усе, і жахливі спогади ріжуть серце гострим ножем.

"Діти політв'язнів: мрії та реальність"
Під такою назвою нещодавно у Тернополі з ініціативи обласного товариства дітей політв'язнів і репресованих, яке очолює Петро Голик, проходило засідання круглого столу. Серед учасників – діти репресованих у 50-х роках батьків. У складі товариства є інженери, вчителі, лікарі, діячі культури і духовності, які перейняли від батьків любов до рідного краю, до української культури і віри, мріяли про той день, коли зможуть повернутися до рідного краю, на Батьківщину. І сьогодні вони, з болем сприймаючи байдуже, інколи навіть вороже ставлення певних кіл суспільства до себе, голосно говорять про необхідність відновлення історичної пам'яті.

Мовою жахливих цифр
Відомо чимало досліджень про жахливу систему фізичного і морального знищення народів у колишній імперії під назвою "Радянський Союз". У результаті яких ми маємо таку сумну статистику:
– з грудня 1934-го по червень 1941 року було репресовано 19840000 осіб, з них 7 млн. страчено або загинули в тюрмах;
– з 1937 по 1950 рік, тобто за 14 років, у таборах смерті СРСР було знищено 12 млн. громадян. Коли сьогодні історики стверджують, що СРСР був гігантською тюрмою народів, то вони абсолютно не грішать проти істини.
Якщо порівняти за кількістю населення ГУЛАГу, то виходить, що за колючим дротом у країні "торжества соціалізму" перебувало кілька європейських країн, таких, наприклад, як Австрія та скандинавські держави. За що ж боролися маси пролетаріату в 1917-му? Адже в жодне порівняння не ідуть 183 тис. арештантів царської Росії у 1912 році проти 16 млн. 1937-го. А хто може назвати точну цифру, скільки загинуло дітей "ворогів народу", через які страшні муки і поневіряння пройшли діти репресованих українців, німців (після українців їх найчастіше репресували), прибалтійців, народів Кавказу? Їх мучили, над ними знущалися, морили холодом і голодом, проводили варварські експерименти. В заарештованих батьків їх забирали зовсім маленькими. Там, де не виживали й дорослі, діти, здавалося, не мали жодних шансів вижити. Проте інколи траплялося й "диво", з 10 тисяч ув'язнених дітей залишалась живою лише одна дитина...

Ув'язнене дитинство
…Одномісячного Володимира Кльованого під час вивезення на Далекий Схід з колиски за ніжки викинули через вікно. Викинули на смерть. Але маленький хлопчик вижив, хоч і залишився навіки сліпим… Він повернувся на рідну землю і всім своїм життям свідчив про нескореність долі.
…Коли прийшли забирати на Сибір, маленьку Оксанку Сімору бабуся швидко загорнула в ковдру і запхала в гарячу, після випікання хліба, пічку. Так вона думала врятувати дитину. Але дитя не витримало… і заплакало. Знайшли. Забрали.
…Ореста Рибака разом з братом розстрілювали біля їхньої хати. Але три рази автомат дав осічку. Дитину врятував Господь. Їх відпустили. Сам керуючий відпустив. Мабуть, не на жарт злякався такого наказу долі.
…Ще маленьку Галю Решетник забрали з табору від мами в дитбудинок для дітей ворогів народу. Їм не дозволено було сміятися. Невинний вияв дитинства карався годинами нелюдського карцеру. І Галинка ніколи не сміялась…
…А півторарічна Марійка Чірка з мамою була забрана в Копичинецьку тюрму. В підземних казематах мама лежала при смерті. Худенькі рученята увесь час чогось просили…
У тих дітей вкрали свято перемоги, бо воно стало для них початком поневірянь. Їх позбавили рідної хати, батьків, мови, завезли на чужину. Вони народжувались і жили у холоді і голоді, у землянках і бараках Воркути, Комі, Колими, Казахстану та Далекого Сходу безмежного СРСР. Багато з них втратили батьків, яких було вбито в Україні або запроторено у табори ГУЛАГу і замордовано каторжною працею на копальнях та лісоповалах.
Через роки ті, хто вижив, повернулися в Україну, де їх зустріли зневага та знущання: відмова у прописці, працевлаштуванні, вступі у вищі навчальні заклади. "Та ми боролися і досягали всього всупереч, а не завдяки", – з болем зауважила кандидат медичних наук, талановита письменниця Леся Романчук, дитинство якої пройшло на Колимі.
У присутніх за круглим столом помітно сльозились очі. Тремтячим голосом тепер уже не малі діти пригадували… Чи заслуговували маленькі "діти ворогів" на таке дитинство, яке, пробачте, не переростеш, не забудеш, не викинеш із голови… Пам'ять стає комком у горлі і не дає говорити. Вона на все життя пекучим вогнем залишається в серці.

Поза межами закону
Виникає питання: що ще треба було витерпіти тим дітям, щоб їх сьогодні в незалежній Україні визнали потерпілими?
Звернення до високопосадовців і народних депутатів про визнання дітей політв'язнів і репресованих залишаються без відповіді. Вже давно прийняті закони щодо малолітніх в'язнів німецьких концтаборів, дітей чорнобильців. Зараз – Закон України "Про соціальний захист дітей війни". А вони – знову "поза законом"! І сьогодні ні визнання, ні навіть підтримки проведення громадських слухань у Верховній Раді! Діти Балтії колишнього СРСР визнали своїх героїв, потерпілих від комуністичного терору, їх кривдники покарані як злочинці. А у нас – то Москва, то Варшава проти, то приєднані до них комуністи й соціалісти. Досить глянути на комуністів, які, за словами голови товариства Петра Голика, з ненавистю вигадують міфи про спровоковані ними буцімто злодійства бандерівців, що захищали рідну землю від загарбників. "Хіба не комуністична влада будувалася на крові та провокаціях? Хіба хтось може порівнятись із ними у злодіяннях, жертвами яких стали десятки мільйонів замордованих голодом та масовими репресіями? Це визнано у всьому світі!" – підсумовує він.

Ці "діти" не просять приймати окремий закон щодо них або приєднувати їх до дітей війни. Вони постраждали разом з батьками, були з ними до кінця і тому вважають за потрібне повернутись до розгляду нової редакції Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні", у якому до репресованих долучити також і їх дітей, і компенсувати їх втрати (здоров'я, матеріальні та моральні). Пропонують до виплат компенсації залучити Росію – правонаступницю СРСР, Північ, Сибір, Далекий Схід якої вкриті кістками депортованих українців, що розбудували ці краї.

Замість епілогу

На вас дивляться заплакані дитячі очі з глибини ХХ ст., вимучені знущаннями катів, холодом і голодом, а також нашою байдужістю і мовчанням. Не може почути цього плачу лише душевно глухий і морально сліпий. Держава повинна неодмінно щось зробити для "дітей ворогів народу". Хто покається перед ними і поклянеться не допустити подібного геноциду в майбутньому?

Ілона Бойчук,

член Національної спілки журналістів України
"Номер один"

ПРОВОКАЦІЇ МОСКОВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ НА ТЕРИТОРІЇ НАЦІОНАЛЬНОГО МУЗЕЮ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ПРОДОВЖУЮТЬСЯ

2009-03-09T15:18:00.000+02:00

Християни Московського патріархату, що самовільно забудували історичну територію Національного Музею історії України, постійно демонструють релігійну нетерпимість до українців, фанатизм та схильність до кровопролиття!

8 березня 2009 року громади Об`єднання Рідновірів України здійснювали обряд вшанування пам’яті славетного Руського князя Святослава Хороброго (який загинув від рук печенігів, намовлених хозарами, 8 березня 972 р.). Обряд було брутально зірвано священиком незаконно збудованої каплиці Московського патріархату, який почав божевільно калатати у дзвони і брутально лаятися. Коли пані Ірина Соколовська в культурній формі зробила йому зауваження, паламар на ім’я Сергій озвіріло вдарив жінку по голові, а всі прихожани накинулися на неї з непристойною лайкою на адресу України і українців.

Повідомляємо Вам, що рідновіри України щонеділі ось уже протягом багатьох років з часу Незалежної України здійснюють свої обряди на Капищі Сварога (як його називають нині) біля головного жертовника України, що розміщений на території Історичного музею України за адресою: вул. Володимирська, 2. Цей жертовник є релігійною святинею рідновірів і вже став місцем нашого постійного паломництва, про що свідчить ряд документів (наявних у Державному департаменті в справах релігій та міському управління в справах релігій м. Києва). Древні обряди, відроджувані ОРУ, викликають значний інтерс серед українців та відвідувачів музею, як глибинні явища києво-руської культури.

Але священики і прихожани, керовані пастирями незаконно збудованої каплиці Московського патріархату, з 2007 року вже неодноразово вчиняли провокації та бійки, навіть із застосуванням вогнепальної зброї, кастетів та сльозогінних засобів, у яких брали участь перевдягнені найняті міліціонери Шевченківського МВС, про що Об’єднання Рідновірів України сповіщало в ЗМІ (зокрема УНІАН), повідомляло СБУ, Генпрокурора та пана Президента України. Досі не було вжито ніяких заходів.

Нагадуємо Вам, що дерев`яна споруда церкви збудована в 2007 р. без дозволу держадміністрації на самовільно зайнятій заповідній території, поруч приблизно за 10-15 метрів від історичного жертовника.

Таке перешкоджання богослужінням тягне відповідальність згідно диспозиції частини 1 статті 180 Кримінального кодексу України (КК), тобто містить ознаки злочину – «Незаконне перешкоджання здійсненню релігійного обряду, що зірвало або поставило під загрозу зриву релігійний обряд» та дій, що підпадають під ознаки злочину, передбаченого частиною 1 ст. 122 КК, або частини 2 ст. 126 КК.

Крім того, під час та після інциденту названі вище особи з боку Московського патріархату всіляко проявляли свою зневагу, фанатизм та ненависть до всього українського, чим розпалювали національну, міжконфесійну та міждержавну ворожнечу і ще більше підсилювали напругу серед віруючих.

Об’єднання Рідновірів України звертається до відповідних органів української державної влади та національних засобів масової інформації з вимогою розібратися в цьому інциденті, відстояти честь та гідність не тільки рідновірів, а й усього українського народу, держави та права.

Оскільки ось уже 15 років державні інституції вперто ігнорують вимоги рідновірів щодо надання нашій конфесії рівних прав і свобод, відмовляючи в наданні місця для здійснення релігійних потреб віруючих, ми й надалі будемо здійснювати свої релігійні обряди на згаданому Капищі Сварога – святині рідновірів, яка належить нам по праву спадкоємності від наших Пращурів, язичників Київської Русі.

Не вжиття відповідних заходів з приводу вищезазначених фактів з боку державних інституцій буде розцінено, як зрада державних інтересів України, неспроможність захистити права титульної нації України!

Ми закликаємо всі громади Рідновірів України та всіх свідомих українців висловити свою солідарність во славу Рідних Богів та наших Пращурів!

Голова Об`єднання Рідновірів України

Галина Сергіївна Лозко (доктор філософських нау

Девайсик)...

2009-03-07T14:16:00.003+02:00

НЕПОРОЧНИЙ ПЕРЕКУР

2009-02-24T15:46:00.002+02:00

Борис Ротштейн: Государство Израиль как никто другой должен был в числе первых признать геноцидом Голодомор в Украине

2009-02-18T15:57:00.002+02:00

Израиль считает Холокост единственным актом геноцида. Голодомор таковым не признается.

Пинхас Авиви, заместитель генерального директора внешнеэкономического ведомства Израиля заявил, что Израиль считает массовый голод 30-х годов ХХ века трагедией многих народов СССР, а не только Украинской ССР, и не признает его геноцидом украинского народа.

- Мы называем это трагедией, в которой вместе пострадали народы России, Молдавии, Украины, Казахстана и других стран, и мы признаем именно такую, как и Россия, формулировку, - заявил представитель израильского МИДа в оценке трагедии, выразив таким образом полное согласие с позицией России в ее оценке голодомора.

Этим заявлением Пинхас Авиви впервые публично озвучил официальную позицию Израиля по этому вопросу.
- Мы считаем, что это трагедия, но никогда не признаем ее геноцидом. Геноцид для нас - это Холокост, это единственный эпизод, который мы признаем геноцидом.

Кроме голодомора 30-х годов, в результате которого по разным оценкам погибли от 4 до 10 миллионов человек, Израиль также не признал геноцидом уничтожение (от одного до 1,5 миллионов) армян в Османской империи, часто называемое первым геноцидом XX века.

В ноябре прошлого года президент России Дмитрий Медведев отказался приехать в столицу Украины для участия в мероприятиях, посвященных годовщине Голодомора. Свой отказ Медведев объяснил предельно просто, если не сказать – цинично: «Тема "голодомора" на Украине направлена на то, чтобы максимально разобщить народы» (именно так - в кавычках написано это слово в сообщении РИА Новости, процитировавшего высказывание президента России).

Но вернемся к Израилю, который только что отметил День памяти жертв Холокоста.
«Израиль не может признать Голодомор актом этнического геноцида» — под таким заголовком вышло интервью посла Израиля газете «Зеркалу недели». Официальные представители МИДа подчеркивают, что «Израиль признает актом геноцида то, что признано международным правом. А именно: геноцидом считается уничтожение по этнической принадлежности».

Если уж говорить о международном праве, то кто, как не МИД обязан в нем разбираться профессионально. Или хотя бы как-то постараться, чтобы не выглядеть дилетантами и лжецами. Потому что любой желающий может без труда и без помощи МИДа, но с помощью интернета узнать, как определяет понятие «геноцид» Конвенция ООН 1948 года (о предотвращении преступления геноцида и наказании за него), под которым понимаются следующие действия, совершаемые с намерением уничтожить, полностью или частично, какую-либо национальную (national), этническую (ethnic), расовую (racial) или религиозную (religious) группу как таковую:
а) убийство членов такой группы;
b) причинение серьезных телесных повреждений или умственного расстройства членам такой группы;
с) предумышленное создание для какой-либо группы таких жизненных условий, которые рассчитаны на полное или частичное физическое уничтожение ее;
d) меры, рассчитанные на предотвращение деторождения в среде такой группы;
e) насильственная передача детей из одной человеческой группы в другую».
Стоит подчеркнуть, что английское слово nationality означает не только «национальность», но и «гражданство, подданство, принадлежность к стране»). А теперь перечитайте еще раз пункт с).

В своем открытом письме послам России и Израиля доктор исторических наук и профессор политологии Алексей ГАРАНЬ ссылается на «Доклад подготовительной комиссии для Международного криминального суда» от 6 июля 2000 года, в котором говорится:
«Термин «жизненные условия» может включать (но не ограничиваться) намеренное лишение ресурсов, незаменимых для выживания, таких как пища или медицинские услуги, или систематическое выселение из помещений». Кроме этого подчеркивается: «Важной является фраза «полное или частичное». Уничтожение только части группы (например, ее просвещенных членов или таких, которые проживают в одном регионе) также является геноцидом». (The phrase «in whole or in part» is important. Destruction of only part of a group (such as its educated members, or members living in one region) is also genocide.) В таком случае геноцидом является и уничтожение по классовому, социальному признаку.

Противникам признания Голодомора геноцидом следует знать, что изнасилованный государственной продразверсткой народ (nation) Украины в течение двух лет терял в среднем по 5 (пять) человек в минуту. Собственное правительство в мирное время планомерно уничтожало не каких-то там агрессоров или террористов, а далеких от политики детей, женщин и стариков.
В самом конце 2008 года Россия заблокировала попытку Украины добиться рассмотрения и принятия Генеральной ассамблеей ООН резолюции о признании голодомора геноцидом украинского народа. В Москве призывы Киева рассматривают не иначе как попытку внести «недоверие и враждебность в отношения двух стран, поссорить народы Украины и России».

Когда после развала Советского Союза Российская федерация объявила собственную независимость, она всему миру заявила, что является законной правопреемницей бывшего СССР (на совести которого десятки миллионов жертв из числа своих сограждан). То есть, нести ответственность за голодомор, если его признают геноцидом (читай - преступлением) должна будет Россия - и перед Украиной, и перед Казахстаном, и - самое страшное - перед своим собственным народом (nation). А это обстоятельство пугает Кремль больше всего. Даже больше, чем призраки «оранжевых революций», которые ходят вокруг России.

В самой России уже давно никто не поднимает вопрос о суде над коммунистической идеологией по типу Нюрнбергского процесса, а ведь именно коммунистическое руководство огромной страны и совершило многочисленные преступления против человечности. Денацификация в послевоенной Германии сняла все недомолвки и претензии к немецкому народу за преступления, которые совершили фашисты. Но видимо, как говорится, что немцу здорово – то русскому смерть…

Государство Израиль, который до сих пор восстанавливает поименный список евреев, погибших в Катастрофе, как никто другой должен был в числе первых признать геноцидом Голодомор в Украине, ну, а если, даст бог, такой же вопрос встанет в России или Казахстане, то, не раздумывая, признать и там.
Как ни называй это страшное убийство – трагедией, актом тоталитарного террора, холокостом или геноцидом – все равно это преступление, которому не должно быть места в будущем.

© Борис Ротштейн, для портала Isralife.com

Stinking Bear

2009-02-15T13:49:00.002+02:00

Dakota Sioux Man

carabaas

.............

2009-02-12T12:01:00.000+02:00

Дивізія "Галичина" на Майдані - Ви можете взяти участь

2009-02-03T09:34:00.004+02:00

На виконання Указу Президента про подальше і поглиблене вивчення історії УНР, ЗУНР, визвольного руху та об'єктивного вивчення проблем другої Світової війни взагалі,

сайт Майдан розпочинає новий проект:

Дивізія "Галичина" в запитаннях і відповідях

Запрошуємо відвідувачів та дописувачів нашого сайту до участі у роботі над книгою, яку буде видано за матеріалами цього проекту. Відповідати на ваші запитання будуть ветерани Дивізії "Галичина", які мешкають в Україні та за її межами. Нагадуємо, що вже здійснено 2 подібних проекти на нашому сайті: "УПА у відповідях Василя Кука" та ""Нахтіґаль" у відповідях Мирослава Кальби". Розповсюджувач цих книг тут: knigi@lviv.farlep.net

Щоб Ваше запитання потрапило в потрібну гілку, задавайте його за цим лінком:

http://www2.maidanua.org/news/post.php3?bn=maidan_pressk&key=1233566160&site=maidan&trs=-1

maidan.org.ua

ЛИСТИ...

2009-02-01T15:12:00.002+02:00

Смолоскипна хода на честь Героїв Крут. Тернопіль, 29 грудня 2009 року

2009-01-30T19:45:00.004+02:00

ПОШТІВКА "ЛАСКАВО ПРОСИМО В КАРПАТИ!"

2009-01-18T20:39:00.003+02:00

ремені, чоботи і шапки домальовано, задля того, щоб надати поштівці більш естетичного виду. (як би там не було, це ж запрошення:)

мальвано теє давно, але...

Столичне

2009-01-18T16:09:00.002+02:00

Кожен має...

2009-01-18T13:23:00.004+02:00

Тризуб

2009-01-18T12:52:00.001+02:00

Georgia...

2009-01-17T12:58:00.005+02:00

Georgia...

unlim_imagine

Індіанці

2009-01-15T19:16:00.003+02:00

Потрети Індіанців.

unlim_imagine

Ukrajinochka – UKRAINIAN WOMAN

2009-01-14T15:04:00.003+02:00

Postcard 1900's

native_people

Поштові картки початку ХХ ст.

Взір до вишиття

2009-01-13T14:39:00.001+02:00

Яка країна...

2009-01-11T22:25:00.001+02:00

georgian_war:
Ржавые консервные банки под названием ВМФ РФ
На главной военно-морской базе Балтийского флота в Балтийске 9 января затонуло учебно-тренировочное судно УТС-257.

Об этом сообщает "Интерфакс" со ссылкой на пресс-службу МЧС по Калининградской области.

Судно затонуло на месте своей стоянки у причала.

Судно Военно-морского флота.

Затонуло.

Само.

У причала.
Источник: http://tor85.livejournal.com/1316197.html

...

2009-01-11T14:38:00.002+02:00

Бандера: старі та нові міфи

2009-01-10T20:18:00.002+02:00

Ювілейні дати повертають до життя старі радянські кліше (терорист, зрадник, колаборант). У випадку з Бандерою до цих штампів додаються ще й нові стереотипи – деструктивний політик, розкольник, авторитарний вождь…

Володимир В'ятрович
для ZAXID.NET

З тих пір, як на переломі 1935-1936 років Степан Бандера опинився на лаві підсудних у Варшаві, його ім'я перебуває в епіцентрі словесних баталій. Вже понад сімдесят років українці, поляки, росіяни, євреї, представники інших національностей дискутують про його місце і роль в історії. Безперечно, столітній ювілей Бандери надасть дискусіям нового дихання.

Ювілейні дати повертають до життя старі і призабуті радянські пропагандистські кліше (терорист, зрадник, колаборант), які подаються як «нове бачення» істориків. Схоже було в 2007 році зі століттям Романа Шухевича. У випадку з Бандерою, судячи з дотеперішніх публікацій, до цих штампів додаються ще й нові стереотипи - деструктивний політик та розкольник, авторитарний вождь, який не приймав демократичних цінностей, людина, не причетна безпосередньо до масового визвольного руху середини ХХ століття. Попри відмінності між носіями стереотипів, є два суттєві об'єднуючі моменти. Перший принциповий момент: такі стереотипи підводять до висновку, що Бандера в жодному випадку не може бути національним героєм. Другий момент методологічний, але не менш важливий: роблячи ті чи інші висновки про Бандеру, історики та публіцисти, які представляють обидві згадані тенденції, не вважають за необхідне покликатися на документальні джерела. В результаті до радянських аксіом, що не потребували доведення, на кшталт «Бандера - нацистський прислужник», додалися новітні: «Бандера не визнавав демократичних принципів, закладених ІІІ Збором ОУН» чи навіть «виступав проти створення УПА». Для остаточного спростування стереотипів потрібні серйозні, оперті на широку джерельну базу дослідження. Проте реальність зобов'язує ризикнути зробити це в межах невеликої публіцистичної статті.

Терорист

Цей штамп щодо Степана Бандери, напевно, найстаріший, адже терористом його називала ще польська влада. Відповідаючи на цей закид на суді у Варшаві, він чітко показав своє ставлення до терористичних методів боротьби в тактиці ОУН: «Прокурор сказав, що на лаві підсудних засідає гурт українських терористів та їхній штаб. Хочу сказати, що ми, члени ОУН, не є терористами. ОУН огортає своєю акцією всі ділянки національного життя. Заявляю, що ні програмово, ні, якщо йде мова про кількість членів у поодиноких ділянках організаційної праці, бойова акція не є єдиною, не є першою, але рівнорядною з іншими ділянками. Тому, що в цій залі розглядали атентати, що їх виконувала Організація, міг би хтось думати, що Організація не числиться з життям людини взагалі і навіть з життям своїх членів. Коротко скажу: люди, які весь час у своїй праці є свідомі, що кожної хвилини самі можуть втратити життя, такі люди, як ніхто інший, вміють цінити життя. Вони знають його вартість. ОУН цінить вартість життя своїх членів, дуже цінить, але - наша ідея в нашому понятті є така велична, що коли йде про її реалізацію, то не одиниці, не сотні, а мільйони жертв треба посвятити, щоб її таки реалізувати. Вам найкраще відомо, що я знав, що накладу головою, і відомо вам, що мені давали змогу своє життя рятувати. Живучи рік із переконанням, що втрачу життя, я знав, що переживає людина, яка має перед собою перспективу в найближчому часі втрати життя. Але впродовж цілого того часу я не переживав того, що переживав тоді, коли висилав двох членів на певну смерть: Лемика і того, хто вбив Пєрацького».

Терористами польська влада називала не лише Степана Бандеру, але і його соратників, котрі боролися в рядах Української військової організації чи ОУН. Як свого часу росіяни називали Юзефа Пілсудського та діячів Польської військової організації, які боролися проти російської влади. Як, зрештою, у всі часи називає революціонерів будь-яка окупаційна влада. Насильство, освячене державною владою, називають політикою, навіть якщо її результатом будуть тисячі чи мільйони загиблих. Силова спроба протистояти цьому насильству поза державними інституціями автоматично шельмується як терор. Тому практично кожен національно-визвольний рух проходить етап, коли його представляють як терористичний, а його антиокупаційну боротьбу як терористичні акти. Щойно після того, коли цей рух набирає обертів, переростає з формату збройної боротьби окремої організації в загальнонаціональну боротьбу, знаходить собі союзників у світі і, врешті, перемагає, лише тоді він позбавляється цього принизливого тавра. Польський, ірландський, єврейський національно-визвольні рухи демонструють саме такі сценарії розвитку. Колишні терористи Пілсудський, Коллінз, Бегін після перемоги ставали національними героями та керівниками відновлених держав. Діячі українського визвольного руху, які протиставилися державному терору Польщі, СРСР та Німеччини, не дожили до своєї перемоги. Проте створення незалежної української держави - свідчення перемоги їхнього руху, а тому настав час позбавити їх тавра «терористів».

Колаборант

Основним елементом радянської пропаганди, спрямованої проти ОУН та УПА, було постійне звинувачення у колаборації з нацистами. І, не зважаючи на опубліковані тисячі документів, десятки досліджень про антинацистську боротьбу українських націоналістів, цей міф продовжує існувати. В межах пропаганди Степан Бандера розглядався, часом розглядається й досі, як мало не головний приспішник Гітлера в Україні. Тим часом Бандера скептично оцінював можливість використання німецької допомоги у відродженні України. Цей момент став одним із ключових в його дискусії зі старшими членами ОУН, яка закінчилася розколом організації. Андрій Мельник та інші ветерани визвольних змагань 1917-1920-х років, опираючись на досвід 1918 року, були переконані, що лише українсько-німецька співпраця може привести до незалежності. Степан Бандера головним вважав принцип опори на власні сили, а зовнішню допомогу розглядав лише як імовірний допоміжний засіб. Не маючи довіри до німців, він шукав інших союзників: в 1940 році через свого брата Олександра Степан Бандера, зокрема, вів переговори з міністром закордонних справ Італії Чіано щодо можливої італійської підтримки українського визвольного руху. Поряд з тим, розроблялася концепція створення фронту поневолених народів. Актуальність таких кроків посилювала міжнародна ситуація після 23 серпня 1939 року, коли Німеччина стала союзником головного ворога ОУН - СРСР. Пакт Молотова-Ріббентропа ще раз довів, що в справі відновлення української держави не слід цілковито покладатися на німців. Тому 30 червня 1941 року ОУН під керівництвом Бандери проголосила Акт відновлення незалежності України без жодного узгодження із «союзниками». Не зважаючи на наявні в ньому дипломатичні дифірамби на адресу Гітлера, німці чітко зрозуміли, що їх ставлять перед доконаним фактом. Аби спинити «українську самодіяльність», поліція негайно затримує Степан Бандеру і ставить перед ним вимогу відкликання Акту. Це була пропозиція, від якої не можна відмовлятися, але Бандера зробив це. Всім, хто досі вірить у Бандеру-«німецького підлабузника» раджу почитати унікальний німецький документ - протокол розмови керівника ОУН із заступником державного секретаря Ернстом Кундтом від 3 липня 1941 року. 32-літній юнак, вчорашній політв'язень, керівник підпільної організації поневоленого народу проти високопоставленого чиновника Третього рейху, перед яким тремтіли керівники держав. У відповідь на звинувачення в неузгодженості дій націоналістів з німецьким керівництвом Бандера бере на себе цілковиту відповідальність за Акт, більш того, додає: «Я хочу ще раз вияснити, що всі мої накази не залежали від будь-якого розпорядження чи згоди німецьких властей. Видаючи свої накази, я не покладався на жодні німецькі власті, ані на їхнє погодження, але тільки на мандат, який я отримав від українського народу». Вдруге після 1936 року Бандера своєю принциповою позицією поставив себе перед перспективою смерті. Далі були перебування під арештом, що мало «допомогти» змінити непродумане рішення, концтабір «Заксенгаузен» як покарання за те, що це рішення не було змінене.

В 1944 році, коли стала зрозумілою німецька поразка на східному фронті, нацисти спробували відновити свої загравання з українцями, для чого, власне, й був залишений живим Бандера. Його вивезли із «Заксенгаузена» і поселили як арештанта в будинку під Берліном. Він щойно вийшов з табору, не мав інформації про події на фронтах, про справи в Україні. Цим пробували скористатися німці, запропонувавши очолити пронімецький український комітет, «освятити» своє присутністю черговий колабораціоністський проект. Бандера не піддався спокусі примарної влади - відмовився. Його принциповість черговий раз стала на заваді використання його самого та всього визвольного руху для реалізації чужих інтересів.

Авторитарний лідер

Саме ця принциповість і непоступливість часом представляються як авторитаризм, нездорові амбіції чи навіть «вождистські замашки». Для довершення образу Бандери як авторитарного лідера «однозначно стверджують» про несприйняття ним демократичних цінностей як в масштабах організації, так, тим паче, держави. Скільки правди в цих тезах? Очевидно, що Бандера був амбітною людиною, вірив у визначальну роль вольових особистостей в історії, з дитинства готував себе до великої місії. Він формувався в епоху, коли авторитарні тенденції домінували повсюдно, державами керували вожді, фюрери та дуче. Проте саме Бандера очолив опозицію, яка піднялася проти «вождизму» в ОУН. Саме він і його товариші «крайовики» протиставилися спробі становлення автократичної влади в організації на чолі з Андрієм Мельником. Створений ними Революційний провід, попри значні повноваження Голови, був командою сильних керівників. Бандера як лідер вивів на керівні ролі Романа Шухевича, Василя Кука, Романа Кравчука, Дмитра Грицая, Ярослава Старуха та інших, які очолили різні ланки визвольного руху вже після його ув'язнення, які забезпечили тривалу ефективну боротьбу підпілля. Як свідчать документи, в Проводі Бандери рішення приймалися більшістю, тобто кожен голос мав значення. Саме такий стиль роботи він вважав очевидним і необхідним. В одному зі своїх листів в Україну Бандера писав: «В кожному Проводі, який я провадив, зокрема в Проводі ЗЧ (Закордонних частин) ОУН існував і дальше існує такий порядок: всі рішення приймаються більшістю голосів. Голоси всіх членів Проводу рівні. Справи вирішуються після всебічної дискусії. Кожен член проводу має право піддавати під розгляд і вирішення Проводу кожню справу... Це елементарні засади функціонування Проводу, і ніколи не було в нас думки застосовувати іншу методу».

Як кожен керівник, Бандера прагнув до домінування власної політичної сили, проте ніколи не робив з цього головної цілі. Сформульований ним принцип «нашою перемогою є перемога наших ідей» реалізовувався на практиці - утворений в червні 1941 уряд (Українське державне правління) складався з керівників різних політичних сил.

Поширене сьогодні в історіографії та публіцистиці твердження про те, що Бандера не сприйняв рішень ІІІ Надзвичайного великого збору ОУН, бо, перебуваючи в ув'язнені «пропустив процес визрівання в ОУН демократичних тенденцій», є неправдивим в кількох моментах. По-перше, Бандера ніде і ніколи не відмовлявся від рішень цього збору, вважаючи їх зобов'язуючими як для себе, так і для всіх членів ОУН. По-друге - процес визрівання демократичних тенденцій в програмі ОУН почався не в 1943, а в 1940 році саме під керівництвом Степана Бандери. Гасло «Свобода народам! Свобода людині!», яке представляється як квінтесенція цього процесу, вперше прозвучало не в рішеннях 1943 року, а в маніфесті ОУН з грудня 1940 р. «Бандера авторитарний вождь, який не визнає демократичних норм» - це звинувачення було сформульоване його опонентами в другій половині 1940-х років на еміграції і використовувалося в типовій для еміграції політичній боротьбі. При цьому одним із «головних речників демократизації» представлявся Микола Лебідь, людина, усунена з поста провідника ОУН в 1943 році за авторитарний стиль керування. На жаль, багато істориків некритично прийняли цей закид, не намагаючись верифікувати його з допомогою доступних джерел.

Розкольник

З політичного еміграційного протистояння проростає і наступний стереотип - розкольника. Бандера, твердять деякі публіцисти та історики, відіграв радше деструктивну, аніж позитивну роль в українському визвольному русі, адже з його ім'ям пов'язані два розколи. «Руїна», «розкол», «братовбивство» - ці поняття представляються мало не як архетипічні для української нації, як її родове прокляття. Натомість такі негативні явища є аж надто типовими для бездержавних націй, які стають об'єктом зовнішніх маніпуляцій політиків та спецслужб, аби вбачати в них щось винятково українське.

Очевидно, не обійшлося без таких маніпуляцій і в розколах ОУН, відповідальність за які списують на Степана Бандеру. І якщо в питанні розколу 1940 року поки не знайдено документів, які однозначно підтверджували б його зовнішню інспірацію, то в так званому другому розколі 1954 року вона дуже чітко прослідковується. Звичайно, ця подія мала й певні об'єктивні чинники (особисті та організаційні непорозуміння), проте безпосередньою причиною стали сфальшовані МҐБ документи та тривала оперативна гра, яка велася з українською еміграцією від імені воюючої України.

Важливо також оцінити вчинки самого Степана Бандери в цих критичних ситуаціях, аби дати відповідь чи заслуговує він на звинувачення у розкольництві. І в 1940 р., і в 1954 р. бачимо його дії, спрямовані на недопущення розколу: в першому випадку неодноразові звернення та поїздка до Андрія Мельника, в другому навіть добровільний відхід з посади керівника організації задля збереження її цілісності.

Як і у випадку з іншими міфами про Бандеру, звинувачення у розкольництві опирається на незнання конкретних фактів чи невміння розглянути їх із ширшої перспективи. До прикладу, датою розколу по лінії бандерівці-мельниківці називають 10 лютого 1940 року - день створення Революційного проводу на чолі з Бандерою. Тим часом, ще кілька місяців після цього продовжувалися спроби залагодити конфлікт, представники обох течій працювали в одному приміщенні на вул. Зеленій у Кракові. І щойно силове захоплення приміщення бойовиками на чолі із Зиновієм Книшем (згодом одним із найбільш плодючих авторів мельниківського спрямування) і позбавлення бандерівців доступу до нього спалило мости для можливого порозуміння.

Потім були роки взаємної ворожнечі та звинувачень, найважчим з яких було звинувачення бандерівців у вбивстві провідних членів ОУН(м) Сеника і Сціборського. Ця справа досі залишається нез'ясованою, проте, якщо подивитися в ширшому контексті, то важко не помітити аналогій із пізнішими подіями 1957 та 1959 років. Тоді вбивства Ребета і Бандери теж представлялися як «братовбивчі розбірки» в середовищі українських націоналістів. Щойно сенсаційне зізнання кілера від КҐБ Сташинського показало справжніх замовників та виконавця атентатів.

І на завершення про розколи. Говорячи про розкол в українському русі, в нас прийнято говорити лише про його деструктивну роль. Тим часом, принаймні, конфлікт 1940 року став додатковим імпульсом для розвитку руху. Адже до його керівництва прийшли молоді енергійні люди, з новим баченням, готові до еволюції своїх світоглядних засад, геополітичних уявлень та методології боротьби. Саме ці люди, яких згодом стали називати «бандерівцями», вивели український визвольний рух на якісно новий рівень розвитку, перетворивши його в загальнонаціональний. І тут знову напрошуються аналогії з іншими національними рухами - єврейський національний рух набув нового дихання завдяки «розкольнику» Володимиру Жаботинському, який вийшов із Всесвітньої сіоністської організації, заснувавши нову течію «сіоністів-ревізіоністів».

«Лише символ»

Стереотипом, який чи не найактивніше утверджується в суспільстві сьогодні, є теза, що Бандера не може вважатися національним героєм, адже «безпосередньо не брав участь у визвольній боротьбі»: спочатку як в'язень польських тюрем, згодом - німецького концтабору, а потім як політичний емігрант, який не мав змоги впливати на ситуацію в Україні. «Бандера лише символ боротьби» - ця фраза стала ключовою у сучасному відображенні Бандери. Проте аналіз історичних фактів чітко показує безпосередню, а часто і визначальну роль Бандери в українському визвольному русі. Саме він провів інкорпорацію Української військової організації в ОУН, чим завершив формування структури Організації, яке тривало з 1929 року. Саме він вивів на новий рівень діяльність ОУН в першій половині 1930-их років, саме під його керівництвом ОУН провела низку гучних бойових та пропагандистських акцій, які зробили цю організацію популярною не лише в Україні, а й за її межами. Його активна діяльність в 1939-1941 роках заклала міцні основи для наступного етапу розвитку визвольного руху. В цей час проведено велику кількість військових та організаційних вишколів, які підготували кадри для подальшого розгортання повстанської армії. Тоді ж закладено важливі ідейні засади, які забезпечили розвиток ОУН з підпільної організації у загальнонаціональний визвольний рух. Велику роботу проведено Бандерою в післявоєнний період на еміграції. Під його керівництвом мережу ОУН розгорнуто практично у всіх країнах, де мешкали українці, - в Західній Європі, Північній та Південній Америці, Австралії. Створені ОУН громадські організації (Спілка української молоді, Організація оборони чотирьох свобод України, Ліга визволення України) ефективно захищали права українців у світі. Через бандерівські видання («Шлях перемоги», «Визвольний шлях», «Гомін України» та багато інших, що виходили практично по всій українській діаспорі) проводилася активна інформаційна кампанія, що доносила світові правду про Україну та українців.

Лідерство Бандери визнавали керівники визвольного руху в Україні - на подання Романа Шухевича його було обрано членом Бюро Проводу ОУН в 1945 р., програмний текст провідного ідеолога визвольного руху Петра Федуна називався «Хто такі бандерівці і за що вони борються», тисячі повстанських листівок звершувалися гаслом «Хай живе Степан Бандера», відомий повстанський художник-гравер Ніл Хасевич зробив його портрет, підписавши «Другові Провіднику». В Україні в умовах боротьби ніхто не ставив під сумнів авторитет Бандери як керівника визвольної боротьби. Визнавали його й ті, хто боровся проти визвольного руху. Термін «бандерівці» набув фактично офіційного звучання і використовувався в документах Компартії та НКВД-МҐБ. Радянська влада до кінця життя Бандери вважала його небезпечним ворогом і навіть пішла на його ліквідацію в 1959 році. Тобто вже тоді, коли визвольний рух в Україні було придушено, і сама радянська влада намагалася представляти себе по-новому, відмежовуючись від злочинів Йосипа Сталіна. Степан Бандера був реальним і небезпечним для ворогів діячем українського визвольного руху. А разом з тим - він став його символом.

Стати символом за життя і пронести цей тягар не спіткнувшись - це справжній виклик долі, достойно відповісти на який не зуміли тисячі тих, кого свого часу вважали героями. Маємо унікальні рядки, написані самим Бандерою, де він описує свої переживання: «Мушу Вам щиро сказати, що мені дуже важко. Гнітить мене невимовно те, що з моїм ім'ям зв'язується найбільші цінності нашої боротьби, куплені працею, великими жертвами і кровію Найкращих Друзів. Чуюся негідним служити за символічне зосередження тих вартостей українського визвольного руху. Під тим моральним тягарем людина слаба, все бачить, як мало сама внесла до спільних надбань, яка безмежна різниця між власним вкладом, власною спроможністю і власною вартістю та тим, що має репрезентувати й очолювати. Репрезентація - це не моє діло, не маю для цього жодних диспозицій і чуюсь зле в такій ролі. Змістом мойого життя досі була боротьба, так і мусить бути дальше. Не можу боротьби репрезентувати, коли не беру в ній участі. На репрезентанта «за склом» не надаюся».

Проте доля розпорядилася по-інакшому - Степан Бандера так і не зміг повернутися безпосередньо на поле бою, змушений був до кінця життя нести цей хрест - бути символом. Прізвище Бандера, що перекладається «прапор», таки стало його життєвою місією.

В Україні сьогодні друкують багато статей та книжок про Степана Бандеру. Автори переповідають основні факти із його життя: діяльність в підпільній організації, боротьба, тюрми, концтабори, відвертий виклик окупантам, принесене в жертву особисте життя, репресована родина, врешті, смерть від рук вбивці. Здавалося б, усе вже зрозуміло і немає жодного народу, який би відмовився від такого героя. Проте ще часто в українських авторів стосовно Бандери бракує відваги зробити висновок із цих фактів. Але переконаний, що настане момент, коли автори, читачі та всі інші українці знайдуть у собі достатньо сили назвати героя героєм. І Бандера знову стане символом, символом того, що українцям уже не треба оглядатися на когось, формулюючи свої погляди на минуле чи бачення майбутнього.

Довідка ZAXID.NET
Володимир В'ятрович - історик, кандидат історичних наук, директор Галузевого державного архіву СБУ, радник голови Служби безпеки України.

Зимові розваги!

2009-01-10T12:45:00.001+02:00

Серби на знак протесту палять російський прапор (AP)

maidan.org.ua

Коляда

2008-12-21T16:43:00.002+02:00

УКРАЇНСЬКІ ДОБРОВОЛЬЦІ В ЧЕЧНІ. Kavkaz.ua VІІ СНАЙПЕР

2008-12-20T12:08:00.005+02:00

Початок
Андрій Миронюк

kavkaz.ua

СНАЙПЕР

Дощі припинилися. Стало тепліше. Життя перестало здаватися таким поганим. Як мало потрібно людині. Поставивши на підзарядку запасні батареї до радіо-станції, почав гуляти по хвилях радіоефіру. Іноді таким банальним радіоперехопленням можна вивудити цікаву інформацію. Інструкції порушують усі. Тихо. Змінюємо івилю, ОсьІ Щось є. Підкручую настройку. Через шийсь час чітко чую голоси. Можу навіть вклинитись у розмову. Блокпост з дороги перегукується зі штабом. Цікаво. Про нас уже знають. Радять блокпосту не виставляти далекі секрети*. Це вже краще. Будемо почуватися вільніше. Треба буде заручитися дозволом комбата й полоскотати їм нерви. Почалося обговорення побутових питань. Втрачаю інтерес. Далі в основному усі хвилі мовчать. Спробую трохи пізніше. Вимикаю рацію. Закурюю. Оглядаю місцевість. Просто милуюся.

– Нуі...

Що за нахаба? В принципі, я знаю одну людину, яка так тихо може підкрастися ззаду.

– Говори.

Череп сідає поруч. Невеликий. В'юнкий. Необтяже-ний зайвим м'ясом. Справжній диверсант.

– Комбат на килим викликав.

– Чому ти дотепер живий?

– У нього гарний настрій. Дав шанс виправитися.

– Любить тебе.

– Заздрісно?

– Аякже.

Череп розсміявся. Ми довго потім разом сиділи й мовчали не по-українськи, зі споконвічною палестинською скорботою в очах.

– Ідеш до мене в підпорядкування.

Я здивовано подивився на нього, але на обличчі щирого диверсанта була повна байдужість.

То я зараз повинен зробити перелякано-віддданий
вигляд і стати по стійці струнко?

– Розслабся, я дозволяю.

Знову сидимо й оглядаємо місцеві краєвиди.

– Коли?

– Та хоч зараз.

– Через дві з половиною години темно буде.

– Встигнемо.

– Скільки тобі дали часу?

– Дві доби.

Взагалі, розподіл завдань – секретна інформація, але, як правило, її знають усі. Чи майже всі. Черепу потрібно зняти снайпера. Цей стрілок уже три дні заважає нам жити. І я буду напарником Черепа в цій роботі. Ну що ж, непогано.

– Візьмемо "мотороли"'. Цей рундук не підійде.

– Звичайно, але, взагалі-то, я думав без рацій.

– На сигналах?

– Ну.

– Гаразд. Давай збиратися.

Зібравши та спакувавши рацію, рухаюся до своїх речей. Мозок починає працювати на завдання.

Зайві думки жену геть. Ніж, ліхтар, ПББС... Так. Далі. Оптику. Напевне, не варто. У цій грі він нас переграє. Снайпер ніколи не ходить один. Тільки з групою прикриття. Тому "мотороли" треба брати. Бінокль? Потрібний. "Каганець"? Звичайно! Дзеркальце? І не одне, штуки три.

Отже, підсумуємо. Ніж, ліхтар, ПББС, дві "мотороли", компас, бінокль, "каганець" і три дзеркальця. Так, що ще забув? Я вже збираю свій РД. Сухий пайок на дві доби. До старшини. Потім. Патрони. Скільки? Так. Три магазини. Треба подумати. Гранати? Дві. Вистачить. Цигарки? Ідіот! Пакую ще плащ-намет і про всяк випадок бушлат.

Підходить Череп.

– На третю світову зібрався?

– Візьму про всяк випадок.

– Даю йому "моторолу". Перевірили. Працює.

– Ну, комбат не видасть – начштабу не з'їсть.

– З Богом.

Пішли. Швидко й тихо заглибилися в ліс. До темряви будемо в потрібному районі.

Світанок. Ніч пройшла спокійно. Не знаю чому, але прокинувся рано. Поруч Череп оглядає місцевість у бінокль. Заліг недалеко від нього. Придивляюся. Брати його, швидше за все, треба на живця. Інакше не вийде. Піти звідси він не міг, принаймні далеко. Учора перед заходом був зроблений останній постріл. Хлопця врятувало те, що куля потрапила в запасний магазин. За три дні він зробив сім пострілів, але ніяких результатів не досяг. Я б на його місці змінив район. Але йому видніше, він спец. Живцем, швидше за все, буду я. Гарна робота, а головне – творча.

– Ну, я пішов.

Череп почав збиратися.

– Через годину починай. Я на прийомі.

– Добре.

Передавши мені бінокль, напарник сховався в кущах.

Знову ретельно оглядаю кожен кущик, кожне дерево, кожен камінь. Цікаво, де б сховався я сам? Пригледів кілька місць. Ні. Занадто помітні. Винахідливішим треба бути. Винахідливішим. Робл черговий огляд. Починають боліти очі. Годинник. Пройшло двадцять п'ять хвилин. Змочую очі холодною водою. Трохи полежавши з закритими очима, знову приступаю до огляду. Ну хочаб якась зачіпка. Сорок хвилин. Знову огляд. Як хочеться бути Богом. Очі починають страшенно боліти. Три клацання по рації. П'ятдесят дві хви

лини. Пора починати. Ні. Стоп. Даю десять хвилин відпочити очам. Тепер можна. Ловлю дзеркальцем сонячний промінь. Починаю повільно вести його. Дуже повільно. Імітую снайпера, що оглядає місцевість. Тиша. Трохи відпочивши, роблю те саме повторно. Знову й знову. Тиша. Набридає. Нерви напружені. Здається, що снайпер цілиться саме в тебе. "Чорт! Який снайпер? Невідомо ще, чи є він тут". Є. Звичайно, є. Відкладаю дзеркальце. Переглядаю все знову. Нічого. Чотирнадцять двадцять одна. "Терпіння, мій друже, терпіння". Знову огляд. Нічого. Беру рацію. Хочеться послати все до дідька. "Е, друже. З такими нервами тобі квіти треба вирощувати. Роби свою справу й не викаблучуйся". Закриваю очі. Я спокійний. Я зовсім спокійний. Спокою це не додає, але й занепокоєння не збільшує. Вже добре. Тихенько піднімаюся на весь зріст. Розслабляюсь. Відпочив хвилин десять. Усе. Норма. Поїхали далі. Дзеркальце, огляд. Дзеркальце, огляд. І так нескінченну кількість разів. Безрезультатно. Усередині усе повстає проти мене. Може, він не тут. Може, не ту позицію зайняли, а якщо все дарма? "Працювати! Не розслаблятися". Даю відпочинок втомленому тілу й очам. "Давай, давай. На тебе дивиться вся Європа". Вісімнадцять сорок вісім. Здається, день пропав. Нічого. Продовжуємо у тому ж дусі. Тиша. Сутеніє. Стало зовсім темно.

Рація клацнула два рази. Відбій. Продовжимо завтра. Повинен же він урешті-решт з'явитися.

Наступного дня все пішло за графіком. Повна тиша в радіоефірі й робота. Жодних результатів. Змінив чотири позиції.

Сімнадцять нуль-нуль. Я вже на межі. Голова, здається, набита ватою. Сьогодні я більше позицію не змінюю. Дзинь! Дзеркальце розлетілося в моїх пальцях. Так! Я його все ж викликав. Прикинувши приблизно, звідкіля стріляли, дивлюся в той бік. Ну, шановний, ворухнися. Давай! Давай! Не соромся. Клацання по рації -виклик на переговори.

– Прийомі

– Говори.

– Південний захід. Ще там.

Уп'явся в бінокль. Мабуть, видно кожну гілку, листок, камінчик. "Уважніше! Уважніше!" Здається, що відчуваю, як Череп зараз крадеться туди. Тільки б наш друг не пішов. Клацання.

– Говори.

– Знайшов. Окоп порожній. Іду по сліду. Починай знову.

Треба змінити позицію. Як він дістав. Я його ще не бачив, а вже ненавиджу. Чергова позиція. Починаю. Не пройшло й десяти хвилин, як дзеркальце розлетілося. Дилетант! Тільки піднімаю третє. Хлоп. Є і воно. Бінокль. Бачу. Рух на південному схилі. Ух ти, гад. Ніколи б не додумався. РД нехай залишається. Автомат, патрони, гранати, ніж. Вперед туди. Він може бути не один. Клацання.

– Прийом.

– Усе. Він готовий.

– Один?

– Один.

Повертаюся. Забираю свої речі. Сутеніє. Череп подає сигнал червоним ліхтариком. Знайшов. Поспішно зроблена з каменів позиція, абияк замаскована терном і гілками. Збоку лежить тіло в камуфляжному костюмі й кросівках. Майже без голови. Картина не з приємних. Череп сидить поруч і палить.

– Ху. Ми зробили це.

– Дивно, але факт.

– Голови збираєш?

Він посміхнувся.

– З переляку. Він не встиг, а я...

Посвітив на колишнього супротивника. Здоровий. Під метр дев'яносто. Косий сажень у плечах.

– Гаразд. Завтра обшмонаєм. Втомився я...

Ночували метрів за десять від позиції. Незважаючи на присутність поруч мертвого тіла, спали добре, кошмарів не було.

Продовженн я >>>

«ТЕРНОПІЛЬ» здав іспит за стандартами НАТО

2008-12-20T10:20:00.003+02:00

Протягом 17 - 18 грудня корвет Військово-Морських Сил ЗС України “Тернопіль” в морі за складних погодних умов спільно з морським тральщиком “Черкаси” провів низку навчань і тренувань.

Навчання і тренування відбувалися в ході самооцінки 1-го рівня за стандартами НАТО в рамках Програми перевірки та зворотного зв’язку Концепції оперативних можливостей, яку проводила експертна група українського флоту.

Зокрема, було проведено навчання з універсальної оборони, оглядових операцій з висадкою оглядової групи на борт умовного судна-порушника ембарго, здійснили тактичне маневрування та передачу вантажу на ходу, тренування з організації буксирування пошкодженого корабля. Крім того, були виконані артилерійські стрільби під час навчального бою з надводним кораблем умовного противника, а, перебуваючи в базі, екіпаж “Тернополя” провів корабельне навчання з радіаційного, хімічного та біологічного захисту.

Також спільно з літаком Ан-26 морської авіаційної бригади українського флоту корветом “Тернопіль” були відпрацьовані питання протиповітряної оборони.

Як повідомив керівник групи офіцер командування ВМС ЗС України капітан 3-го рангу Ярослав Балицький, самооцінка полягала у перевірці рівня підготовки екіпажу корабля під час виконання покладених на нього завдань.

Варто додати, що увесь час навчань і тренувань на борту “Тернополя” перебували представники командування морського компоненту Об’єднаних збройних сил НАТО “Південь” капітан 2-го рангу Йорг Модей (ВМС Німеччини) та капітан 3-го рангу Рольф Фрііз (ВМС Канади), які оцінювали роботу експертної групи ВМС ЗС України.

За попередніми даними, дії українських експертів під час самооцінки 1-го рівня отримали позитивні відгуки фахівців Північноатлантичного альянсу.

http://www.mil.gov.ua/index.php?lang=ua&part=news&sub=lenta

Пригоди чехів на Тернопіллі

2008-12-16T15:57:00.002+02:00

Мабуть, мало хто із мешканців Тернопільщини знає, що уславлений чеський письменник Ярослав Гашек, автор знаменитого роману "Пригоди бравого вояка Швейка", багато сюжетів для роману зафіксував саме під час перебування на Тернопільщині, адже він брав участь у формуванні чехословацької військової бригади, з якою у липні 1917-го воював на Зборівщині.

Чехи-військові
Поява чеського населення у нашому краї пов'язана з колонізацією українських земель Галичини Австро-Угорщиною, а також із міграцією іноземних колоністів. Розселення регіональних груп мало специфіку, етнічну прив'-язку до певної землі, краю України. Варто відзначити, що чехи жили здебільшого на Правобережжі. Пік процесу їх поселення припав на XVIII-XIX століття, коли й сформувалася національна основа сучасного складу населення. Вона творилася на українському етнічному ґрунті, котрий не стільки вбирав іншоетнічні субстрати, скільки створював умови для самостійного існування національних груп.
Щоби мати уявлення про кількісні характеристики національного складу населення України, в тому числі іноземних колоністів, проаналізуємо статистичні дані кінця XIX ст. Тоді все населення України складалося з понад двадцяти національних груп, розселених переважно компактно. Чеське населення становило 0,2%.
Нині у нашій країні, як відомо, проживає 51 національна група (компактна чи дисперсна). Чехи у кількісній пропорції становлять 0,02%. У Тернопільській області, згідно з переписом населення 2001 року, найбільше чехів проживає у Кременецькому районі – 8 осіб.
Багато чехів брали участь у військових діях на території Тернопільщини під час Першої світової війни. Зокрема, 2 липня 1917 року три чеських полки, які воювали в російській армії, зазнали великих втрат (190 осіб) у бою проти австрійського війська на полях біля с. Цецова (нині с. Калинівка Зборівського району). Їх поховали у спільній могилі за селом. Наприкінці травня 1922 року до столиці Чехії Праги перевезено з могили грудку землі, через місяць туди ж вирушив траурний вагон із останками Невідомого солдата. Разом із грудкою землі вони вмуровані у стіні ратуші на Старомєстській площі у Празі. А в Калинівці насипали могилу та спорудили кам'яний пам'ятник із написом: "Тут, на старій слов'янській землі під Зборовом, сплять сини Чехословаччини, що полягли за волю, мир, за краще майбутнє всіх слов'-янських народів. 2. VІІ. 1917. Вічна їм слава" (1927 р.). Майже кожного року, щоби вшанувати земляків, Калинівку відвідує чеська делегація. Так, у 1997-у тут перебували Президент Чеської Республіки В. Ґавел і начальник генерального штабу І. Неквасила, у 2004 – заступник Міністра оборони Я. Прішбілова, посол Чеської Республіки в Україні К. Штіндл, генеральний консул Чеської Республіки у Львові М. Яндера та ін. Про битву під Калинівкою йдеться у книгах чеських авторів М. Рудольфа "Зборів" (1922 р.), Ю. Хлодецького "Поле слави чехословацької зброї" (1924 р.)
та інших.
До речі, поховання чеських вояків є і в інших населених пунктах Тернопільщини. Так, у с. Коршилів Зборівського району вічний спочинок знайшли 30 чеських військовиків.
Для зміцнення дружніх відносин Чехії з Україною багато робить чеське посольство. Це, зокрема, налагодження зовнішньоекономічних зв'язків, туристичної співпраці. Чеський експорт до України – здебільшого автомобілі "Skoda" та лікарські засоби. До речі, Чехія є однією з країн, звідки Тернопільщина отримує найбільші імпортні надходження.
Чехи-митці
Із Чехією пов'язана доля багатьох відомих українців. Зокрема, історика культури, мистецтвознавця, педагога, громадсько-політичного і ку-льтурно-освітнього діяча
Д. Антоновича, який від 1920 жив у Празі й був одним із фундаторів Українського Вільного Університету (УВУ), його ректором у 1928-1930 роках, а в 1937-1938 роках – поета, публіциста, археолога, діяча ОУН О. Кандиби-Ольжича.
Із Чехією переплівся життєвий шлях і видатних уродженців Тернопільщини. Маємо на увазі композитора, піаніста, музикознавця, педагога, громадського діяча Василя Барвінського, який навчався у консерваторії в Празі й саме там у 1913 році виступив із першим авторським концертом, а в 1938-у став почесним доктором УВУ в Празі. Біохімік, гігієніст й епідеміолог, громадсько-політичний та освітній діяч Іван Горбачевський був членом Чеської Академії наук, згодом – Чехо-Словацької АН та інших наукових організацій, почесним членом Спілки українських лікарів у Чехо-Словаччині, Товариства українських інженерів у Празі (1932). Чеська земля дала йому в травні 1942-го вічний притулок.
Піаністка, педагог, музичний критик Софія Дністрянська у 1922-1933 роках працювала викладачем педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі. Після окупації Закарпаття переселилася знову до столиці Чехії, заснувала там приватні музичні курси, на основі яких у 1943-1945 роках діяла музична школа. Викладала музику та німецьку мову в українській гімназії у Модржанах. Від 1954 працювала в музичній школі у Вейпртах. Саме у
м. Вейпрти (Чехія) 9 лютого 1956 року перестало битися її серце, а в 2001 році прах відомої піаністки перепоховали у м. Ужгороді. Чоловік Софії Дністрянської, учений-правознавець, публіцист, редактор, громадський діяч Станіслав Дністрянський після перенесення УВУ до Праги був його ректором (1922 р.) та проректором (1923 р.). У 1923-у став співзасновником і довголітнім головою Українського правничого товариства в Чехії. Читав лекції в Українській господарчій академії у Подебрадах, від 1929-го викладав цивільне право у Празькому німецькому університеті. Саме С. Дністрянський став організатором Українського юридичного наукового з'їзду в Празі з метою розробки українського права (1933 р.).
Багато відомих чехів працювали, творили на Тернопільщині, а також брали тут участь у військових діях. Зокрема, професорами у Тернопільській гімназії працювали: Франтішек Адлоф, Йозеф Горжіца (Горітца), який від середини 1860-х викладав музику та співи у гімназії й учительській семінарії в Тернополі, Йозеф Гофман (від 1849 р. викладав гуманітарні дисципліни), Ондржей Колачек (у середині 1850-х навчав каліграфії і малювання, автор методичних праць та інших публікацій). Серед професорів Бережанської гімназії – Мартін Гора (від 1820-х понад 20 років викладав класичну граматику), Франтішек Кауцкий, Прокоп Шутт (від 1840-х більше 25 років викладав гуманітарні дисципліни).
Також із тернопільською землею пов'язані імена скульптора Карела Бабки, який пройшов бойовий шлях із чехословацькими легіонерами від Зборова до Владивостока, автора пам'ятних медалей, присвячених Зборову, рельєфних карт "Зборівське поле бою" та ін. Художник Їндржіх Влчека, будучи солдатом австрійської армії, 1915 року потрапив у російський полон на Зборівщині. Серед його картин: "В окопах чехословацької бригади біля Зборова", "Поле бою біля Домаморича" (нині – село Тернопільського району), "На Зборівському полі бою 1922". Ї. Влчек – автор книги "З подорожей до Зборова".
Письменник, етнограф, перекладач Карел Зап у 1843-1844 роках видав тритомник "Дзеркало життя у Східній Європі", в останньому томі якого – "Подорожі і прогулянки по Галицькій землі" – розповів про своє перебування в Монастириськах, Бучачі та Бережанах. Письменник, журналіст, перекладач Йозеф Копта, який влітку 1917 воював під Зборовом, тематиці чехословацького легіону присвятив автобіографічну трилогію "Третя рота" (1924 р.), "Третя рота на магістралі" (1927 р.) і "Третя рота вдома" (1934 р.). Прозаїк і драматург Франтішек Ланґер, котрий був військовим лікарем у чехословацьких легіонах, пройшов трагічний шлях від Зборова до Сибіру. У 1917-1937 роках він редагував збірники "Zborov" ("Зборів"). Ф. Ланґер – автор оповідань, зокрема, присвячених бойовому шляху леґіонерів у Галичині, в т. ч. на Тернопільщині: "Залізний вовк" (1920), "Мертві ходять між нами" (1930) та книги мемуарів "Були і було" (1963) й ін.
Заслужений художник ЧССР (1971) Ота Матоушек (Matou?ek) у 1916 році з чехословацьким легіоном пройшов від Зборова до Росії. 1922 року перебував у мистецькому відрядженні місцями бойових дій легіону, зокрема на Тернопільщині. Створив близько 200 акварелей, графічних робіт, ліноритів, дереворитів, у т. ч. графічні цикли "Як ми жили і воювали в Галичині", "Зборів" та ін. Генерал і поет Рудольф Медек у березні 1917 року брав участь у бою біля Зборова. Він – засновник і редактор газет "Чехословацький вояк" (1917) та "Чехословацький денник". У Галичині написав вірш "Зборів" та підготував збірку поезій "Серця левів" (1919) з описом воєнних подій, зокрема під Зборовом. 1927 видав у Празі цикл "Анабазе" – про шлях легіонів від Зборова до м. Владивостока (нині РФ).
Державний діяч, Герой ЧССР та СРСР, Президент ЧССР (1968-1975) Людвік Свобода 2 липня 1917 року брав участь у битві поблизу с. Калинівка, нині Зборівського району.
На Тернопільщині у
с. Малі Заліщики, нині Бучацького району, 13 травня 1852 року народився у сім'ї лісничого чеха Антоніна Прохазки історик, архівіст, автор численних наукових праць Антонін Прохазка.
Чехи-архітектори
Також на тернопільській землі знайшли свій останній притулок чех за походженням, скульптор Іван-Георгій (Ян Ржегорж) Пінзель (1761, м. Бучач) – автор багатьох скульптур, що прикрашали будівлі, збудовані за проектами Б. Меретина в різних місцях Галичини: у Львові, Бучачі, Золотому Потоці, Городенці тощо; художник, представник класицизму Юзеф (Йозеф) Пічман, який у 1794 році переїхав до Кременця, де працював професором малювання в ліцеї. Цей чех відомий картинами на міфологічні та історичні теми, олійними й пастельними портретами (всього понад 500). В Україні зберігається близько 30 робіт митця (у Львівській картинній галереї, в музеях Тернополя і Рівного). Серце художника перестало битися 1 вересня 1834 р. в м. Кременці.

Богдан Мельничук, Віктор Уніят

Вільне трактування Самотності в любові

2008-12-01T23:44:00.001+02:00

Одинокий колос, колос, а не поле
І любов до друга, пристрасть, не любов
Називаю пристрасть не любов’ю, болем
Кров загасить думку, думка згасить кров
Дружба видається сиротою знову –
Я любити прагну, знов нікого – всіх
Одинокий колос, колос, а не поле
Бо не варта дружба серця мого втіх
Прагну уникати пристрасті пориву
Почуття до когось я скидаю з пліч –
Одинокий колос, колос, а не нива
Дружба, в насолоді є не день, а ніч
Остогидлі звуки одного мотиву,
Полюбивши друга, я забуду всіх
Одинокий колос, колос, а не нива
Дружба над любов’ю є глибокий [надривний] сміх

Акція "Засвіти свічку!". Тернопіль 22 листопада 2008 рік.

2008-11-22T23:17:00.004+02:00

Засвіти свічку та згадай про жертв Голодомору

2008-11-20T14:14:00.003+02:00

22 листопада Україна та світ вшановуватимуть пам'ять жертв Голодомору 1932-1933 років. З цієї нагоди на Театральному майдані Тернополя о 15 годині розпочнеться мітинг-реквієм "Засвіти свічку!", присвячений 75-ій річниці Великого Голоду.

Учасники заходу викладуть із палаючих свічок символічний хрест на знак скорботи за мільйонами невинно убієнних українців. О 16 годині розпочнеться загальнонаціональна хвилина мовчання. Після цього до акції "Засвіти свічку!" долучаться всі люди доброї волі, запаливши у вікнах своїх домівок вогники свічок.

Фото з акції >>>

ПРИЧИНА СМЕРТИ – УКРАЇНЕЦЬ

2008-11-19T16:23:00.004+02:00

Дякую henyk

Glück im Kampf

Святкуєш?

Чем ближе 9 мая...

Кольорові раси та їх вплив на українські расові елементи

EVERLAST в Тернополі

ВРЯТУЙ ПОПА – КУПИ СВІЧКУ або МІСІОНЕРСЬКИЙ ПЛЯЖ В АЛУПЦІ

ПОЧАЇВ. 5серпня 2009 року

Презентація книги "Дивізія "Галичина" в Тернополі

Дивізія «Галичина» у запитаннях та відповідях на Радіо Свобода

Lenta.ru:ОБСЕ приравняла СССР к нацистской Германии

Дивізія "Галичина" - в запитаннях і відповідях ветеранів. Озброєння дивізії "Галичина"

УКРАЇНСЬКІ ДОБРОВОЛЬЦІ В ЧЕЧНІ. Kavkaz.ua XІ НИЖНЯ БАЗА (ЛОСОСЬ)

Фотовиставка «Звинувачення Росії в геноциді народів Кавказу».

Japan in Colour. 1900-1920

Чорногора ізорана

Алексей Широпаев - Могила Неизвестного Насильника

Тернопільська "Свобода", ООН і "Дивізія Галичина"

Россия осудила в ООН решение об установке в Тернополе доски дивизии Галичина

Науково-популярний фільм "Я" та інші". Фелікс Соболєв, 1971 р.

ПЕЧУ-ПЕЧУ ХЛІБЧИК...

УКРАЇНСЬКІ ДОБРОВОЛЬЦІ В ЧЕЧНІ. Kavkaz.ua X "ЕДЕЛЬВЕЙС"

УКРАЇНСЬКІ ДОБРОВОЛЬЦІ В ЧЕЧНІ. Kavkaz.ua ІX БЛОКПОСТ

УКРАЇНСЬКІ ДОБРОВОЛЬЦІ В ЧЕЧНІ. Kavkaz.ua VІІІ АЛЬПІЙСЬКА ЗОНА

СЛАВА ГЕРОЯМ!

Міцна сім'я – міцна нація

Чемний кіт зобов’язаний... (рос. мовою)

Обязанности кота...

Правда в нахскій легенді (рос. мовою)

Закарбований дитинством жах

ПРОВОКАЦІЇ МОСКОВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ НА ТЕРИТОРІЇ НАЦІОНАЛЬНОГО МУЗЕЮ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ПРОДОВЖУЮТЬСЯ

Девайсик)...

НЕПОРОЧНИЙ ПЕРЕКУР

Борис Ротштейн: Государство Израиль как никто другой должен был в числе первых признать геноцидом Голодомор в Украине

Stinking Bear

.............

Дивізія "Галичина" на Майдані - Ви можете взяти участь

ЛИСТИ...

Смолоскипна хода на честь Героїв Крут. Тернопіль, 29 грудня 2009 року

ПОШТІВКА "ЛАСКАВО ПРОСИМО В КАРПАТИ!"

Столичне

Кожен має...

Тризуб

Georgia...

Індіанці

Ukrajinochka – UKRAINIAN WOMAN

Поштові картки початку ХХ ст.

Взір до вишиття

Яка країна...

...

Бандера: старі та нові міфи

Володимир В'ятровичдля ZAXID.NET

Зимові розваги!

Коляда

УКРАЇНСЬКІ ДОБРОВОЛЬЦІ В ЧЕЧНІ. Kavkaz.ua VІІ СНАЙПЕР

«ТЕРНОПІЛЬ» здав іспит за стандартами НАТО

Пригоди чехів на Тернопіллі

Вільне трактування Самотності в любові

Акція "Засвіти свічку!". Тернопіль 22 листопада 2008 рік.

Засвіти свічку та згадай про жертв Голодомору

ПРИЧИНА СМЕРТИ – УКРАЇНЕЦЬ

Lenta.ru:
ОБСЕ приравняла СССР к нацистской Германии

Володимир В'ятрович
для ZAXID.NET